Читати книгу - "Суча дочка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— їжте, їжте, — припрошував пасічник. — Медок — їжа благородна. А ти, Олено Миколаївно, ніби соромишся чогось?
Олена взяла окрайчик хліба, розламала над столом і вмочила у мед.
— Ваша тітка Христина не хліб, а паску пече, — промовила згодом. — Він і без меду смачний.
Пасічник задоволено посміхнувся, набрав у ще один кухоль води й теж поставив на стіл.
— І багато здаєте державі? — Мельниченко намагався повернути розмову на своє.
— Та… — зам’явся дядько Кирило. — Я ж його не здаю. Викачаю, то заберуть у колгоспну комору. А там їм видніше…
Пасічник із Оленою переглянулися, і журналіст перехопив їхні погляди. Зрозумів, що на пряме запитання не доб’ється відповіді, й запитав інакше:
— Давно коло бджіл?
— А-а, — здавалося, що дядько зрадів запитанню. — Давно. І до війни у нашому колгоспі пасіка стояла. Опісля не до бджіл було, а коли Павлович узявся головувати, каже мені: «Шукай, Кириле, вулики, будемо пасіку заводити». Правда, спочатку меду того ми не бачили. Понаїжджає начальство всяке, порозбирає прямо на пасіці, ну, ми й… — Глянув на журналіста, той скибкою вибирав залишки меду. — Я вам ще наллю.
— Ні-ні, дякую. — Мельниченко відсунув миску. Запитливо подивився на пасічника, чекаючи подальшої розповіді, але той дістав пачку махорки, акуратно згорнуту газету.
Журналіст запобігливо відкрив сумку й дістав пачку цигарок.
— Е, ні — я свою, — відмовився дядько. — То забавка для молодих. А ви ж як, критикувати нас будете чи по-хорошому?
Журналіст зам’явся, глянув на Олену і зрозумів, що не знає, про що писатиме.
— Я вам так скажу, — пасічник не дочекався відповіді й сам продовжив розмову. — Воно як по ділу, то і критика нужна, а, скажімо, аби комусь догодити та зря людей висміяти, уже наче й некрасиво, — густі брови зійшлися на переніссі, м’яке, добродушне обличчя посуворішало, і пасічник глибоко затягнувся самокруткою. — Я колись у війну снаряди підвозив кіньми, — прочинив рукою двері, щоб дим від цигарки ішов на вулицю, — під Харковом це пекло було. Я до батареї везу снаряди, а фашист б’є, а він лупить… Одного коня у мене убило, ледве я його витяг зі збруї. В голоблях слабший кінь залишився. Я і нокаю, і сам позаду воза пхаю, а він стоїть. Солдата нашого стільки набило — вся земля услана: хто ще є і стогне, хто санітарів кличе. Яке тобі… Мучуся я з тим конем, хоч випрягай і сам ставай. А тут лейтенантик сопливий підскакує, ні, щоб допомогти коня з місця зрушити, він до мене: «Я тебе, — кричить, — розстріляю! Чого став, таку твою…» Кажу йому: «Кінь не йде». А він мене по морді, тицяє в лице пістолетом. Коня угрів, той рвонувся і знову став як укопаний. Так він вистрілив у коня. Довелося хлопцям на собі ті ящики носити. Скільки їх через ту падлюку пропало…
— А як же ви вціліли? — журналіст зацікавлено подивився на дядька.
— А я й не вцілів, — посміхнувся той невесело. — У мене ось під лопаткою осколок, — поворухнув плечем, немов хотів показати того осколка, — і дві дірки у нозі. Одна, правда, нічого, а друга й зараз мучить, як на погоду, — замовк, дивився кудись у двері, де у променях сонця снували бджілки.
Олена першою підвелася, подякувала за пригощання й пішла до мотоцикла, а журналіст затримався біля пасічника. Витяг блокнот і знову став швидко записувати. Він не бачив, як Олена щось дивилася у мотоциклі, потім відвела його далі, зірвала трубку, відкрила краник, і бензин потік із бензобака у невеличку ямку. Знову закрила краник, надягла на місце трубку, глянула на курінь і носком черевика засипала вологу ямку. Потім повела мотоцикла на дорогу.
— їдемо? — у журналіста був гарний настрій, і він весело сів на заднє сидіння.
— Та… — зам’ялася Олена. — Може, їдемо, а може, й ні.
— А що таке? Щось із мотоциклом? Я трохи розуміюся на цій техніці. — Володимир встав із сидіння.
— Із мотоциклом нічого, а бензину мало, не доїдемо до села. Я ж не розраховувала на такі мандри.
І справді, не проїхали й кілометра, як зупинилися.
— Приїхали. — Олена сиділа на мотоциклі, журналіст теж не вставав.
— Що тепер? — спитав неголосно й подивився, як за лісосмугою поволі сідало сонце.
— Якщо не боїтеся — ідіть пішки. Тут небагато, кілометрів сім-вісім. А може, ще і яка машина трапиться.
— Кілометрів сім-вісім? — перепитав розгублено журналіст. — І це, по-вашому, небагато? Та я з цих ваших полів до завтрашнього ранку не виберуся. А, до речі, що ви самі збираєтесь робити?
— Буду вести мотоцикла. А як інакше?
Вона встала, подивилась у бік села, посміхнулася:
— Таки справді далекувато.
— Тоді я буду тягти, — журналіст подав Олені свою сумку, — а ви мені щось цікаве розкажете із життя вашого колгоспу. Згода?
Олена здвигнула плечима:
— У мене немає вибору, бо цю допотопну техніку вести важко, та ще й по ґрунтовій дорозі — я сама з цим не справлюся.
Увечері, коли у будинках уже світилося, вони увійшли у село. Олена завела мотоцикл у крайній двір і залишила там на ніч.
— Вас теж проведу — тут недалеко, — сказала натомленому журналісту.
— А ви хіба мене до себе не заберете? — вдавано образився той. — Я ж он скільки тяг вашого дурня.
— Я за те вам казки розказувала, — засміялася Олена.
— Теж мені — Шахразада. Ви цілий день казки розказуєте, а що я в газету напишу? — сказав уже серйозніше. — Не колгосп, а якийсь партизанський загін — ні в кого нічого допитатися не можна.
— Було у конторі лишатися — я вас із собою не кликала, — відрізала йому Олена. — У мене теж день пропав.
Решту дороги йшли мовчки. У вікнах потрібної хати світилося.
— Тут, у тітки Дусі, переночуєте. Всі приїжджі у неї ночують, бо готелю у селі немає, — сказала холодно й відчинила хвіртку. Постукала у двері.
— Ой, заходьте, не стукайте. А я жду, жду, — зраділа тітка.
Олена не зайшла до хати. Біля ґанку сказала: «До побачення. За вами завтра заїдуть», — і пішла. Зайшла до контори — там іще світилося. Постукала до кабінету керівника, прочинила двері.
— Проходь, а де?.. — голова поглянув на двері.
Олена пройшла в кабінет, сіла на стілець, прихилилась головою до спинки й засміялася.
— Ти, — посміхнувся й собі голова, — ти що, його у житі загубила?
— Ні, вже у тітки Дусі. Спить без задніх
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Суча дочка», після закриття браузера.