Читати книгу - "Мобі Дік або Білий кит"

кімнаті в самих, можна сказати, чоботях та капелюсі, являв собою не дуже пристойне видовище, і я попросив його трохи прискорити своє одягання, зокрема якнайшвидше надягти штани. Він послухався, а тоді почав умиватись. Будь-хто з християн у таку ранню пору вмив би обличчя; але Квіквег, на мій подив, задовольнився тим, що обмив груди та руки аж до пліч. Тоді вдягнув жилетку і, взявши з умивальника на скрині посеред кімнати брусок твердого мила, заходився намилювати обличчя. Я чекав, що він звідкись видобуде бритву; аж він, уявіть собі, взяв гарпун, що стояв у головах ліжка, зняв його з довгого держална, вийняв лезо з піхов, трохи погострив об халяву й почав завзято шкребти — чи, коли хочете, гарпунити — свої щоки. «Ну, — подумав я, — ти, Квіквегу, справді повною мірою використовуєш найкращу сталь фірми Роджерса!» Згодом я вже менше дивувався такій процедурі, бо довідався, з якої доброї криці кують гарпуни і яким напрочуд гострим звичайно буває довге пряме лезо.

Незабаром Квіквег докінчив свій туалет і гордо вийшов у двері, накинувши на плечі просторий лоцманський бушлат і несучи гарпун, мов маршальський жезл.

5

СНІДАНОК

Я хутенько прибрався теж і, спустившись до зали, приязно заговорив із насмішкувато вишкіреним хазяїном. Ніякої злості на нього я не почував, хоч він добре-таки пожартував з мене, давши на ніч такого товариша.

Адже здоровий сміх — дуже корисне діло, до того ж досить рідкісне, на превеликий жаль. А тому коли хтось може власною особою дати комусь нагоду для доброго жарту, хай не ухиляється від цього, а навпаки — нехай і сам посміється, і людям дасть посміятися його коштом. І будьте певні: та людина, в котрій справді є з чого щиро посміятися, варта більше, ніж ви, може, гадаєте.

У залі вже було повно постояльців, що сходились минулого вечора. Тоді я не встиг роздивитись їх як слід. Майже всі вони були китобої — перші помічники капітанів, і другі, й треті помічники, і корабельні теслярі, й корабельні бондарі, і корабельні ковалі, і гарпунники, і корабельні сторожі: все засмаглі, м’язисті люди з кошлатими бородами, всі патлаті, нестрижені, у бушлатах замість ранкових халатів.

По кожному було добре видно, як давно він вернувся з плавання. Он у того парубійка обличчя має здоровий колір зарум’яненої сонцем грушки, і здається, ніби й пахне воно незгірше: певне, ще й трьох днів не минуло, відколи він вернувся з індійських морів. А в того, що поряд з ним, вид трошечки світліший — можна сказати, з відтінком атласного дерева. З обличчя третього засмага зійшла ще не зовсім, але вже трохи вицвіла: цей, мабуть, уже не один тиждень на суходолі. Але хто з них може похвалитись таким обличчям, як у Квіквега? Посмуговане різними відтінками, воно нагадує західні схили Андів, де можна побачити відразу все розмаїття кліматичних зон.

— Агей, до столу! — гукнув хазяїн заїзду, розчинивши двері до їдальні, і ми посунули туди снідати.

Кажуть, ніби люди, котрі побачили світ, набувають уміння поводитись у товаристві невимушено й упевнено. Треба сказати, не завжди: Ледьярд[12] великий мандрівник Нової Англії, і Мунго Парк[13], шотландський мандрівник, прикро ніяковіли й губились у великосвітських салонах.

Та, можливо, перетнути Сибір у санях, запряжених собаками, як Ледьярд, або відбути довгу мандрівку пішки, з порожнім шлунком, через негритянську серцевину Африки — а саме в цьому й полягає подвиг сердеги Мунго, — такі подорожі, можливо, не найкращий спосіб досягти світського полиску. Але здебільшого цієї якості можна набути де завгодно.

До цих міркувань спонукала мене ось яка обставина: коли ми посідали за стіл і я наготувався слухати цікаві розповіді про полювання на китів, на мій превеликий подив, майже всі мовчали мов риби. І, не просто мовчали, а якось ніби соромилися. Так, усі ці морські вовки, що з них більшість у чистому морі без ніякого остраху зустрічалися з велетенськими китами — зовсім не знайомими їм — і, не змигнувши оком, ставали з ними до смертельного двобою, — всі ці люди одного фаху і однакових смаків тут, за спільним обіднім столом, поглядали один на одного так по-овечому несміливо, ніби все життя прожили серед овечок на вермонтських полонинах. Химерне видовище — оті боязкі ведмеді, оті несміливі воїни-китобої!

Але Квіквег — о, Квіквег, випадково опинившись за столом на чільному місці, сидів серед них незворушний і холодний, мов крижана бурулька. Правда, я не можу сказати багато схвального про його манери. Найпалкіший його шанувальник навряд чи похвалив би Квіквега цілком щиро за те, що він приніс із собою свій гарпун і без ніяких церемоній користався ним за їжею: простягав його через увесь стіл, наражаючи тим на небезпеку чимало голів, і настромлював на нього шматки печені. Та саме це він робив цілком незворушно, а, як відомо, на думку багатьох людей, поводитись незворушно — означає поводитись вишукано.

Ми не будемо тут розводитись далі про всі Квіквегові дивацтва, зокрема про те, що він, зневажаючи каву зі свіжими булочками, всю свою увагу віддавав печені, вибираючи напівсирі шматки. Досить буде сказати, що після сніданку він, як і всі інші, перейшов до зали, де сів за стіл у своєму капелюсі й почав спокійно травити їжу та курити люльку-томагавк; ну, а я вийшов прогулятись.

6

ВУЛИЦЯ

Коли я й здивувався спершу, вгледівши такого екзотичного індивіда, як Квіквег, серед культурного товариства в цивілізованому місті, то подив мій швидко розвіявся під час першої прогулянки по вулицях Нью-Бедфорда вдень.

У кожному більш-менш значному морському порту на вулицях поблизу гавані можна побачити якнайхимерніші постаті з чужих країн. Навіть на Бродвеї та Чеснат-стріт дами часом перелякано натикаються на середземноморських моряків. Ріджент-стріт навідують лашкари і малайці; а в Бомбеї, на Аполло-Гріні, індійців часто лякають справдешні янкі. Але Нью-Бедфорд зоставив далеко позаду всі Вотер-стріти й Вопінги.[14] У цих щойно згаданих місцях ви зустрінете самих тільки моряків; а от у Нью-Бедфорді стоять і гомонять на вуличному розі живісінькі канібали, справжнісінькі дикуни, і багато хто з них ще носить на своїх кістках нехрещену плоть. Нова людина аж торопіє, уздрівши їх.

Та крім остров’ян з Фіджі, Тонгатабу, Ероманги, Панангу і Бріггу, крім дивоглядних постатей з екіпажів китобійних суден, які вільно швендяють по місту, там можна побачити картини ще дивовижніші і, безперечно, кумедніші. До цього міста щотижня прибувають десятки зелених вермонтців та нью-гемпшірців, спраглих за грішми й славою, які можна здобути морським промислом. Здебільшого