Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Знахар 📚 - Українською

Читати книгу - "Знахар"

1 176
1
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Знахар" автора Тадеуш Доленга-Мостович. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 79
Перейти на сторінку:
невчений, хочеш таке зробити? Воно правда, що ти до всього майстер. Нічого не скажу. Бо гріх… Але з тілом людським справа не така проста. Треба знати, де яка кісточка, де яка жилочка, що до чого підходить, котра з них яке значення має. Адже я сам не раз кнура чи там, приміром, теля розбирав. Та скільки там всього такого, про що я й гадки не маю. А насправді що? Худоба. А в людини ж усе делікатне. На тому знатися треба. Це тобі не січкарня, яку розбереш, розкрутиш, усі там гвинтики на землі розкладеш, а потому назад поскладаєш, змастиш і ще краще працює, ніж перше. Треба вміння мати, до школи ходити, науку пройти.

— Як хочеш, — знизав плечима Антоній. — Хіба я наполягаю, абощо? Я кажу, що зумію, бо не раз уже людей з біди витягав, то й навчився. Хіба траплялося, щоб я щось марно сказав?

Старий мовчав.

— Хіба бувало, щоб я говорив про якусь роботу, буцім знаюся, а потім усе зіпсував?

Мельник кивнув головою.

— Це правда! Гріх заперечувати! Ти кмітливий, нічого не скажу. Але тут про мого сина йдеться. Ти ж розумієш. Останній мій син, який зостався.

— То ти хочеш, щоб він навіки калікою залишився? Тоді і я тобі скажу, що краще йому не буде, а чимраз гіршатиме. Йому шматки кісток відбило. Ти й сам можеш рукою їх намацати. Кажеш, наука потрібна. Таж ти вже мав науку. Той доктор з містечка, певне, учений. А хіба щось зробив?

— Якщо вчений не впорався, то невченому й братися зась. Хіба що, — завагався він, — хіба до Вільна повезти його, до больниці. Але ж гроші величезні, та й невідомо, чи допоможе…

— І грошей мені не треба. Мені ти й гроша не заплатиш. Я, Прокопе, не наполягаю, кажу ще раз, не напрошуюся. Я від щирого серця, хотів вам усім добра. Якщо боїшся, що Василя може смерть чи й ще гірша хвороба спіткати, то май на увазі дві речі. По-перше, маєш право мене навіть убити. Я не захищатимуся. А захочеш, то до смерті залишиш мене наймитом задурно. Що ж робити! Шкода мені хлопця, і знаю, що впораюся. А по-друге, Прокопе, хіба ж ти не чув, які в нього думки виникають?

— Які ще думки?

— А такі, аби смерть собі заподіяти!

— Тьху, не кажи в недобру годину, — здригнувся Мельник.

— Я не кажу. Але він, Василько твій, про це весь час думає. Мені казав, та й іншим. Запитай лишень у Зоні чи Агати.

— Свят, свят…

— А ти, Прокопе, до Бога не звертайся, — гнівно додав Антоній, — бо всі кажуть, що твоє лихо з дітьми — то кара Божа за те, що брата скривдив…

— Хто таке посмів?! — гаркнув старий.

— Хто? Хто? Та всі! Усі довкола. А якщо тобі цікаво, то й син твій так само вважає. За що, каже, мені страждати, вічним калікою бути за батьків гріх?

Запанувала мовчанка. Прокіп похнюпив голову й сидів мов закам’янілий.

Його довге сиве волосся й борода легенько ворушилися від вітру.

— Боже, змилуйся, Боже, змилуйся, — тихо шепотів він.

Антонію раптом зробилося страшенно ніяково. Як він міг кинути в обличчя цьому нещасному старому найболючіше звинувачення! Хотів якось пом’якшити сказане, тож заговорив уже лагідніше:

— Що там люди подейкують, то, звісно, вигадки… Ніхто волі Господньої не знає. А Василь ще молодий і дурний. Я в ці плітки не вірю.

Старий не ворухнувся.

— Я не вірю, — продовжував Антоній. — І найкращий доказ у тім, що твого сина можна вилікувати, і я його вилікую. Поміркуй, Прокопе, бо я тобі лише добра зичу, і знаю, що й ти мені зла не бажаєш. Подумай, що буде, коли всупереч усім поголосам Василь видужає, почне ходити, як усі люди, візьметься до роботи? Матимеш, кому і млин залишити, і на старі літа поміч і догляд у сина рідного. Подумай, чи не примусить це замовкнути пліткарів, коли побачать, що Василь здоровісінький?

Мельник підвівся важко й глянув на Антонія. В очах його були якісь бентежні іскри.

— Послухай, Антонію, а ти присягаєшся мені, що хлопець не помре?

— Присягнуся, — відказав той.

— Тоді ходи зі мною.

І мовчки пішов уперед. Зазирнув до кімнат. Нікого не було. У кутку перед іконою блимав тремкий пломінчик лампадки.

Прокіп зняв ікону із гвіздка, урочисто підніс її над головою й мовив:

— Святою Пречистою…

— Святою Пречистою, — повторив Антоній.

— Христом-Спасителем…

— Христом-Спасителем…

— Присягаюся.

— Присягаюся.

— Присягаюся, — знову повторив Антоній і на підтвердження своїх слів поцілував ікону, що йому простягнув Прокіп.

Усе мало відбутися в якнайсуворішій таємниці. Прокіп Мельник не хотів, аби через розголос довкола знову відродилися розмови про брата-вигнанця й кару Господню, що переслідувала його, Прокопових, нащадків. Попри обітницю Антонієву, попри велику довіру до нього, Мельник усе ж побоювався синової смерті.

Тож він вирішив не втаємничувати навіть найближчих. Наступного дня згідно плану Антонія жінки мали прибрати в прибудові. Там натопили піч, поставили відро з водою, принесли дві найбільші каструлі й Василеву та Антонієву постіль.

Жінкам і наймитові Прокіп сказав лише одне:

— Антоній знає, як вилікувати хлопця, і там лікуватиме нашого Василька.

Тим часом Антоній вибрав собі між інструментами молоток, невеличку пилку, вишорував їх до білого розпеченою цеглиною і доробив ручку. Тоді знайшов долото і два ножі. І те й інше довго гострив, але робив це в коморі, тож ніхто цього не бачив. Не бачили й того, як він вистругав вигнуті дощечки.

Старий Прокіп із самого ранку пішов до містечка і, повернувшись, відніс Антонієві до прибудови якісь пакунки. У них були вата і йод. Бинти Антоній зробив сам, роздерши два простирадла.

Увечері Василя перенесли, і вони з Антонієм переночували в прибудові, яка складалася з великої кімнати із трьома вікнами й темною нішею. У ніші спав Антоній. Так само, як у світлиці, попід стінами стояли лави, а в кутку — великий стіл.

Василь не міг заснути. Усе розпитував Антонія про різні деталі.

— Спи вже, — нагримав на нього зрештою Антоній. — Невже болю боїшся, як та баба?

— Я болю не боюся, чого там. Сам побачиш. Я й не писну. Я тебе лише про це прошу, аби ти на біль не зважав. Я витримаю. Аби все добре було.

— Буде все добре.

На світанку млин запрацював, як завжди. Різниця полягала лише в тому, що замість Антонія допомагати довелося двом жінкам.

— Що це в тебе, Прокопе, — жартували селяни, — баби в млині орудують?

Але Мельник на жарти не відповідав. Не те

1 ... 19 20 21 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знахар», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (1) до книги "Знахар"
Fantomas
Fantomas 1 березня 2024 18:36

Чудова книга.Рекомендую.