Читати книгу - "Будденброки"

Томові й Христіанові шкільні роки… Про них майже нема чого розповідати. В ту пору небо над Будденброками було безхмарне, в конторах справи йшли чудово. Часом, правда, знімалася й буря, траплялися невеличкі прикрості, як ось така.

Пан Штут, кравець із Дзвоноливарної вулиці, що його дружина скуповувала старе вбрання і тому бувала в найвищих колах, пан Штут, у якого непомірно кругле черево у вовняній сорочці звисало над штаньми, той пан Штут пошив молодим Будденброкам два костюми, що разом коштували сімдесят марок, але на їхнє прохання погодився написати в рахунку вісімдесят, щоб решту готівкою повернути хлопцям. То була справа, може, й не вельми чиста, але й не щось там особливе. Та біда в тому, що з примхи лихої долі все виявилося, панові Штутові довелося надягти на вовняну сорочку чорного сурдута і завітати в кабінет до консула, що в його присутності влаштував Томові й Христіанові суворий допит. Пан Штут, широко розставивши ноги, але шанобливо схиливши голову, стояв біля консулового крісла і добродушно пояснював, що то був «такий собі справуночок» і він радий буде одержати й сімдесят марок, коли вже «все пішло шкереберть». Консул був дуже розгніваний. Проте, добре все зваживши, він почав давати синам більше грошей; сказано ж бо: «І не введи нас у спокусу».

На Томаса Будденброка очевидячки доводилось покладати більше надії, ніж на його брата. Він мав спокійну вдачу й меткий розум; натомість Христіан був дуже неврівноважений: то він химерував, не знаючи стриму, то в якийсь чудернацький спосіб міг налякати цілу родину.

Сидять, бувало, всі за столом і, приємно перемовляючись, їдять фрукти. Раптом Христіан кладе на тарілку надкушений персик, блідне й витріщає глибоко посаджені очі над трохи завеликим носом.

— Я більше ніколи не їстиму персиків, — заявляв він.

— Отакої! Чому, синку? Що сталося?

— Уявіть собі, що я ненароком проковтнув цю велику кісточку і вона застрягла мені в горлі… Я не можу дихнути, схоплююсь, душуся… Ви кидаєтесь до мене…

Зненацька він жалібно, нажахано охкав, нервово підводиться з стільця й обертається назад, ніби хоче тікати.

Пані Елізабет та мамзель Юнгман і справді кидаються до нього.

— О господи! Христіане, ти ж не вдавився? — лякаються вони, бо й справді здається, що Христіан душиться.

— Ні, ні, — мовить він і помалу заспокоюється. — Але якби я вдавився!

Консул, що також пополотнів з переляку, починає його лаяти, а дід обурено стукає кулаком по столу й заявляє, що більше не попустить таких дурних вихваток. Але Христіан після цього справді довго не їсть персиків.

Розділ четвертий

Якось холодного січневого дня, приблизно через шість років після того, як Будденброки переїхали на Менгштрасе, мадам Антуанета злягла в своє високе ліжко з запоною у спальні на півповерсі та й більше не встала. І звалила її не сама тільки стареча кволість. Досі стара дама була бадьора і з великою гідністю носила свої білі тугі буклі; вона ходила з чоловіком та з дітьми на всі найурочистіші обіди в місті, а на прийомах, що їх влаштовували самі Будденброки, репрезентувала родину незгірше за свою елегантну невістку. Та якось, зовсім несподівано, вона відчула себе зле. Спершу то було щось непевне, ніби легеньке запалення кишок — доктор Грабов приписав їй шматок голуба й французьку булку, — тоді почалися біль і блювота, що навдивовижу швидко виснажили хвору, зробили її такою млявою і покірною, аж усіх брав ляк.

А як потім у консула відбулася на сходах коротка й поважна розмова з доктором Грабовим, як почав приходити ще один лікар, присадкуватий чорнобородий добродій з понурим поглядом, змінилось саме обличчя дому. Всі ходили навшпиньки, розмовляли пошепки, суворо; підводам заборонено проїздити під будинком на подвір’я. В домі ніби з’явилося щось нове, чуже, незвичайне — таємниця, яку всі вичитували одне. в одного з очей. Прийшла думка про смерть і мовчазно запанувала в просторих покоях.

Разом з тим ніхто не сидів згорнувши руки, бо наїхали гості. Недуга тривала чотирнадцять чи п’ятнадцять днів, і вже через тиждень з Гамбурга прибув брат хворої сенатор Дюшан з дочкою, а ще через кілька днів з’явилася консулова сестра з чоловіком, франкфуртським банкіром. Усі вони зупинилися в домі на Менгштрасе, тому Іда Юнгман мала клопоту більше, ніж доволі: мусила влаштовувати всім скальпі, готувати смачні сніданки з крабами й портвейном. На кухні не переставали смажити й пекти…

А нагорі, коло ліжка хворої, сидів Йоганн Будденброк, тримав у долонях кволу руку своєї старої Нети й мовчки дивився поперед себе, звівши брови й ледь відкопиливши спідню губу. Годинник на стіні цокотів глухо, через великі проміжки, але ще рідше чувся віддих недужої; він був короткий і неглибокий… Сестра-жалібниця готувала біля столу м’ясний відвар, який хотіли ще спробувати замість ліків; час від часу нечутно входив хтось із родини й знову зникав.

Може, старий згадував, як він сорок шість років тому сидів біля смертної постелі своєї першої дружини; може, порівнював тодішній нестямний розпач і сповнену задуми тугу, з якою він тепер, сам уже такий літній, вдивлявся в змінене, без жодного виразу, жахливо байдуже обличчя старої жінки, що ніколи не справила йому ні великого щастя, ні великої муки, але довгі роки була розумною товаришкою, а ось тепер поволі відходить.

Він багато не думав, тільки пильно вдивлявся, ледь похитуючи головою, в своє життя та в життя взагалі, що раптом здалося йому таким далеким і дивним; зайва галаслива метушня, в якій він колись товкся, непомітно віддалилася і видавалась тепер його враженому, натуженому вухові тільки далекою луною. Часом він півголосом казав сам до себе:

— Диво дивне!

І коли врешті мадам Будденброк востаннє коротко й безболісно зітхнула, коли у великій їдальні, де прощалися з небіжкою, носії підняли уквітчану домовину і, важко гупаючи, понесли до дверей, старий не змінився на виду, навіть не заплакав. Але тепер він узяв за звичай вражено похитувати головою і часто проказував стиха, майже всміхаючись: «Диво дивне!» Видно було, що й до Йоганна Будденброка наближається кінець.

Відтоді він сидів у родинному колі мовчазний і байдужий, а як часом