Читати книгу - "Терпкість вишні"

— Вона і справді не вміє пекти? — здивувалась я. Я завжди пекла печиво до всіх родинних свят.

— Якщо мова про кулінарні здібності, то можна сказати, що Малина нагадує одного із «Трьох у човні». Смажить яєчню, як славетний Гаріс. З шести яєць виходить півложки припалених вишкребків. А щодо інших талантів, то вона, як героїня котроїсь із книжок Воннегута. Єдине, що вона втямить, так це зліпити кулю з решток мила.

— Це небагато, — визнала я. Я втямила б зліпити з мила мініатюрний Маріяцький костел із фігуркою сурмача на вежі. — І що з того?

— Ніколи досі їй це не перешкоджало. Та останнім часом вона взяла до голови мамині причепки.

— Цікаво, чому?

— А тому, що їй перемкнуло, і вона намагається уявити собі всі моживі способи розпаду своїх стосунків. Вона вже пройшла етап, коли переймалася зрадою й потенційним алкоголізмом, власним або партнера. Тепер переймається, що погана господиня.

— Може, вона записалася б на якісь курси. Здається, є такі.

— Але не для людей із двома лівими руками. В Малини руки ростуть із того ж місця, що й у Мільки.

— Ну, Мілька в нас справдешній талант. Нещодавно вона вибралася купити фіолетові контактні лінзи. Ну і чувак упродовж години вчив її їх вставляти.

— І що? — поцікавивсь Ірек.

— Повернув їй гроші і сказав, що такі дерев’яні руки мають хіба що фігури святих з вівтаря Віта Ствоша.

— Ти дивй, а вона так рівно малюється.

— На губах у неї перманентний макіяж, — зрадила я Мільку. — На верхніх повіках теж. Але пудру вона, звісно, накладає цілком рівно.

— Малина майже не малюється, а надто після того, як двічі тицьнула себе олівцем в око. Якось навіть мусила звертатися до лікаря, так подразнила рогівку.

— Я теж не малююся.

— Та ти що? — здивувався Ірек. — На Новий рік і день народження тебе й видно не було з-під усіх тих тіней, рум’ян і блискіток. Уже не згадуючи кучерів.

— Ну, це останнє — робота природи.

— Вони дуже дійово заслоняють твоє лице. Я навіть не знаю, чи впізнав би тебе в місті.

— Я можу сказати те саме. На Новий рік ти був увесь забинтований, а в інші дні я бачу тільки твої п’ятки й частини литок.

— Взагалі-то, ми можемо познайомитися, — запропонував Ірек після тривалих роздумів, і надалі сидячи під столом.

— Е, мабуть, краще, якщо все буде по-старому. Мені легше тобі звірятися.

— Мені теж, — зізнався він.

— То, може, ти закінчиш розповідь про Малину.

— Власне. Два тижні тому телефонує до мене бабуся. Я злякався, бо було далеко попівночі. Тож питаю, що трапилося. На це бабуся благає, щоб я до неї приїхав і допоміг їй знайти на антресолях стару швейну машину. Бо Малинка вже два дні реве, що мусить навчитися шити, інакше втратить свою половинку. Наче половинки йдуть через такі прозаїчні приводи.

— А через які приводи вони йдуть?

— Якщо це половинки, то через жодні. Вони перебувають у безперервному екстазі і навіть і гадки не мають про розлуку чи зраду.

— Класно, — зітхнула я.

— Може, й так. Проблема в тому, що я не вірю в половинки.

1.02. Я, мабуть, теж. Зате Марія і Травка на повному серйозі. Травка без угаву просиджує в нас, чекаючи на її повернення і снуючи дикі плани компрометації гуру. Марія ж просиджує в «Пташилі», снуючи дикі плани поселення в «Ікеї».

— Вона і справді вірить, що гуру там ночує? — здивувавсь Ірек.

— Так. Минулого тижня вона навіть там побувала і стверджує, що виявила сліди його присутності.

— Цікаво, які? Упакування від психотропних «коліс» чи порожні пляшки з-під «чорнила»?

— Ні. Нібито на одному з двоповерхових ліжок лежала розгорнута повість шведською мовою. А гуру нібито захланно читає скандинавську літературу. В оригіналі, звісна річ.

— Наївність деяких людей не має меж, — підсумував Ірек. — О, телефон. Певно, знову Малина. Даси мені слухавку? І ввімкни «спікер», то послухаєш разом зі мною.

Я виконала його прохання, натиснувши відповідну кнопку.

— Ну, привіт, сестро, що там знову? — почав Ірек.

— Це, напевно, погано закінчиться, Іреку! — почула я істеричний лемент. — Мама знайшла три наступні докази того, що я маю дві ліві руки.

— Навіщо? Адже ніхто не мав у цьому жодних сумнівів.

— Дуже дякую, — верескнула Ірекова сестра.

— А що, ти хотіла почути, що маєш тільки одну ліву руку? Я не вмію брехати близьким людям. Не плутай мене з нашим батьком.

— Але ти міг би сказати це делікатніше!

— Я постараюся попрацювати над формою, — пообіцяв Ірек. — Як тільки переінсталюю комп’ютер. А тепер скажи мені, які ж це докази?

— Я не вмію забивати цвяхи, полоти огірки й варити повидла, — одним духом продекламувала Малина. — І що б ти робив на моєму місці?

— Я тобі вже казав, мамі теж. Ти повинна знайти собі принца. Тоді до твоїх послуг буде штат відповідно вишколеної служби — і жодних проблем.

— Дуже дякую! — гаркнула Малина. — Я тут переживаю такі тортури, а ти легковажиш, пропонуєш нереальні розв’язки.

— Послухай, — спокійним тоном озвавсь Ірек, — якби ти мала стабільну психіку, я міг би порадити тобі плюнути на дурнуваті мамині причепки. Але при твоїй емоційній конституції можу тільки потішити тебе пошуками принца. І то принца зі сталевими нервами.

— Але я й справді переживаю, Іреку, — захлипала Малина. — А до всього поганого мені скоро виповниться тридцять років. Я почуваюся, начеб сиділа на величезній бомбі з годинниковим механізмом. Навіть крізь сон чую невблаганне цокання.

— Колись я тобі казав, що так буде, — нагадав їй Ірек. — А чого саме ти боїшся?

— Що стану невидимою. Подивися музичні програми. Там немає виконавців після тридцятки. Усі молоді й пружні, як добре надмухані м’ячі.

— Ти забагато дивишся MTV, — визначив Ірек. — Перемкни на канал із класичною музикою. Або постав собі диск «Buena Vista Social Club». Коли я його слухаю, то завжди шкодую, що я не запліснявілий кубинський стариган.

— Так каже молодь, яка ще не знає, що означає проминання, — зітхнула Малина. — Поговоримо, коли тобі стукне тридцятка.

— Я до твоїх послуг. А тим часом, дорога моя сестро-істеричко, постарайся розслабитися, найкраще за допомогою Богусевого рецепта. А як не подіє, то прийдеш до мене, і ми разом подумаємо, що робити далі. Згода?

— Згода, дякую.

Це не прозвучало переконливо. Вона попрощалася й поклала слухавку.

— Вона жахливо переживає плин часу, — зауважила я.

— Бо останнім часом має забагато вільного й заповнює його, як уміє. А її переймання є тим, що вона вміє найкраще, сама бачиш…

— Бачу. Лантух негараздів.

— А в