Читати книгу - "Мертвим не болить"

13

Мабуть, непомітно задрімавши, я знов прокидаюся, бо гомін у хаті раптом щосили вривається у вуха, якось аж ляскає. Зненацька здається, ніби щось сталося, а що, не можу зрозуміти. Але в хаті, видно, все без змін. Тільки в печі вже не палає, на припічку темрява з іскрами у чорній солом'яній потерті. Смачно пахне бульбою та м'ясом. Катя, зігнувшися над казанами, розкладає бульбу — в казанки, миски, навіть у пусту порожню каску, яку, присівши, тримає перед нею низенький, з широким обличчям боєць-узбек. Навпроти на підлозі з виглядом ображеного родича сидить німець. Кухарська робота біля печі скінчилася, потреби в полоненому більш нема, і він, видно по всьому, відчуває себе зайвим.

У цей час за схиленою спиною Каті відчиняються двері, і, оповитий морозною парою, через поріг стрімко переступає хтось у шинелі, вкритій памороззю.

— Привіт! — весело кидає чоловік від дверей.

Зовсім молоде кирпатеньке обличчя його червоне з морозу, голос також видає зовсім ще хлоп'ячий вік. Він поранений і праву руку тримає біля грудей на бинті-пов'язці.

— О, тут і фріци! — радісно дивується хлопець, побачивши німця.— Гут абенд, фріц!

Німець підскакує з підлоги і гучно клацає закаблуками:

— Гутен абенд, гер офіцір!

— Вільно! — усміхається офіцер. І тут мені видається знайомою його постать. У голові, поставі, сміху пробивається таке, що я зовсім недавно і знов-таки невідомо де чув і бачив. Стривай, та це ж...

— Стрєлков! Юрко! — кричу я з темряви, намагаючись підвестися біля стіни.

Хлопець кидає в мій бік здивований погляд і від розгубленості на мить роззявляє рота. Він не впізнає мене. Та й чи можна впізнати тут когось, у такій темряві, яку ледь розріджує одна мигалка на припічку. (Друга згасла вже — скінчилася заправка). І все ж таки хлопець здогадується.

— Василевич?

— Я самий! Гайда сюди!

Справді, це Юрко, і я на хвилину забуваю всі мої знегоди, невдачі і навіть біль у нозі. Таж як не забути, коли це Юрій Стрєлков, мій однокашник, сябр, молодший лейтенант, піхотинець, з яким ми півроку тому скінчили одне й те саме училище і після довгої подорожі у товарняку потрапили в одну й ту ж армію. Потім отого похмурого ранку під Харковом, де нас розлучили кадровики, я, по правді, вже й не сподівався побачити його. І тепер ось така зустріч!

Широко ступаючи поміж людей своїми засніженими валянками, Юрко, поспішаючи, суне до мене, хапає однією лівою рукою мої пальці і трясе, трясе.

— Льонько! Ти живий, Льонько!

— Та ось живу. А ти? — недоречно запитую я.

Авжеж, брате, скільки ми пережили один без одного,— пережили, набачилися, перестраждали. Були ми зелені, тільки й дбали що про свій зовнішній вигляд та свіжоспечену воїнську честь. З однією зірочкою на плечах. А тепер?

Ледве вгамовуючи хвилювання, я дивлюся в затінене, таке знайоме, дуже делікатне, як у дівчини, обличчя сябра. І помічаю на ньому щось нове, не відоме мені досі, мабуть, якісь сліди нелегкої, вистражданої дорослості, зрілості, що прийшла вже до нього після нашого розставання. А взагалі це обличчя без перемін — тонкі юначі риси, делікатна округлість підборіддя, якого ще не торкалося лезо. Юрко оглядає мене і сміється.

— Ой, який ти обв'язаний, не впізнати!

— Дурниці. Бинтів накрутили. А в тебе що — рука? — питаюся в сябра.

— Та, розумієш, зачепило ненароком.

— Легко?

— Подряпина. Ось тільки стріляти заважає. А так... Ну, та знаєш, ми відігралися! — Юрко раптом пожвавлюється, очі його блищать.— Так відігралися, ти б тільки знав! Зробили побоїще не гірше від Льодового...

— Та сідай! Ось на солому.

Юрко відразу сідає під стіну зі мною поруч. Хлопці звідусіль поглядають на нього — такого засніженого, гомінливо-збудженого. А він, здається, байдужий до всього, що тут відбувається, сповнений чимось своїм — великим і радісним.

— Ти розумієш! Ти розумієш — я тільки-но зі степу! Ось годину тому! Ох же ми їм уперіщили! І так спритно, без пострілу, без звуку жодного, підпустили на п'ятдесят метрів... Комбат цього разу ну просто молодчага!..

— Стривай, стривай! Ти де? Я навіть не знаю, в якій ти дивізії служиш. У Терехова, га?

— У якого Терехова! — готовий вибухнути Юрко за таке моє припущення.— У полковника Калюжного. Гвардія!

— Так, так...

— Ти розумієш! За десять хвилин ми зробили з них м'ясокомбінат. Ураз ударили з усієї зброї!.. Дев'ять станкачів, дві «сорокап'ятки». Ти б лише глянув, що там чинилося!...

Я і так радий, що б не сталося. Ще не знаючи, що і як, я готовий заздрити Юрковій ратній удачі. Та я вже й заздрю. Що й казати, піхоті не часто випадають на фронті хвилини на зразок отих, які щойно пережив Юрко, коли груди переповнює хмільне щастя удачі. Ми більш призвичаєні до сірих буднів війни — холод, мокрі ноги, криваві бинти на немитому тілі, нищівний німецький вогонь і, як нагорода, короткий тривожний сон де-небудь на застеленій соломою долівці. У нього ж сталося щось зовсім інше, щось велично-вдале, і я радий. Я слухаю і пильно дивлюся на недавнього свого дружка-курсанта. Шинелька на Юрку солдатська, але акуратно пригнана по зросту (на це він був мастак і в училищі, бо трошки хвастун і акуратист). На комірі рівнесенько пришиті петлиці, навскіс через груди портупея, ясна річ, не у ВВЗ [6] отримана, а, певно ж, чесно здобута в бою. Юрко, я дуже, дуже радий, що ти живий, що врешті зустрівся мені, та ще такий піднесено-радісний!

— Розумієш, цілу колону, чоловік триста з артилерією! Ти розумієш чи ні? — смикає він мене за рукав.

— Розумію, розумію, Юрку! Але давай спершу підкріпимося. Гей, ти! — гукаю я до німця.— Ану, подай казанок! На двох!

Німець охоче подає нам плескатий казанок, повний товченої картоплі. Потім на погнуту кришку Катя кладе кавалочок кролятини.

— Ось вам і ніжка, товариші командири,— каже санітар, передаючи кришку через голови інших. Юрко чутливими ніздрями спрагло нюхає повітря і дивується:

— Що? М'ясо? Оце-то так! Ну, коли так, то... Тримай!

Він рішуче відстібає з ременя німецьку фляжку і