Читати книгу - "Адюльтер"

Ні, Маріанна не вкладається в жодну з цих схем. Вона жінка, наповнена життям.

Мені спалося краще. Я маю зустрітися з Жакобом до кінця тижня. Принаймні він пообіцяв мені, що ми зустрінемося, і я сумніваюся, що в нього вистачить зухвалості порушити свою обіцянку. Він нервувався під час нашої єдиної розмови по телефону в понеділок.

Мій чоловік вірить у те, що субота, проведена в Ніоні, була для мене корисною. Він і не здогадується, що саме в той день я зрозуміла, що саме завдавало мені прикрості: відсутність пристрасті, брак пригод.

Одним із двох симптомів, які я в собі помітила, було щось подібне до психологічного аутизму. Мій світ, раніше просторий і сповнений можливостей, почав звужуватися, бо зростала потреба в безпеці. Чому так? Певно, це спадщина, яку ми дістали від наших предків, що жили в печерах: групи спроможні себе захистити, одинаки гинуть.

Та навіть знаючи, що ми перебуваємо в групі, неможливо проконтролювати все, наприклад волосину, яка випадає, або клітину, що божеволіє й перетворюється на ракову.

Але фальшиве відчуття безпеки примушує нас забути про це. Чим виразніше бачимо ми межі нашого життя, тим ліпше. Навіть якщо це лише психологічна межа, навіть якщо в глибині душі ми знаємо, що рано чи пізно смерть прийде по нас, не питаючи дозволу, ми вчинимо добре, вдаючи, що все тримаємо під контролем.

Останнім часом мій дух був збуреним і розхвильованим, як море. Я проаналізувала свій шлях до сьогодні, і мені здалося, що я здійснила трансокеанську подорож на крихкому плоті під час великого шторму. «Чи я виживу?» — запитую себе тепер, коли все ніби заспокоїлося. Звичайно, виживу.

Мені доводилося переживати бурі раніше. Я склала список речей, на яких мушу зосередити увагу, коли знову відчую ризик провалитися в чорну яму шаленого урагану.

ν Гратися зі своїми дітьми. Читати історії, що навчають як їх, так і мене — бо історії не мають віку.

ν Дивитися в небо.

ν Випити кілька келихів холодної як лід мінеральної води. Цей засіб здається дуже простим, але я відчуваю себе відродженою завжди, коли це роблю.

ν Готувати їжу. Це найкраще й найдосконаліше мистецтво. Воно змішується з нашими п’ятьма чуттями й ще з одним — необхідністю давати все найкраще, що ми маємо. Це мої найулюбленіші ліки.

ν Скласти список своїх протестів. Це для мене справжнє відкриття. Щоразу, коли мене дратує якась річ, я протестую й занотовую її. Наприкінці дня розумію, що дратувалася даремно.

ν Усміхатися навіть тоді, коли хочеться плакати. Це найважче з усього списку, але можна звикнути. Буддисти кажуть, що усмішка, навіть приліплена на обличчя, хоч би якою фальшивою вона була, зрештою освітлює душу.

Проте все це працює лише тому, що тепер я маю мету — підкорити чоловіка. Я наче тигриця, загнана в глухий кут. Єдине, що мені залишається, — це люто атакувати.

Нарешті я маю дату й час зустрічі: завтра о п’ятнадцятій годині в ресторані «Кампо-де-Гольфі-де-Колоньї». Наша зустріч могла відбутися в будь-якій таверні міста або в будь-якому барі на одній із поперечних вулиць, які виходять на головну (і можна сказати — єдину) комерційну вулицю міста, але він обрав ресторан «Кампо-де-Гольфі». Посеред дня.

Бо о цій годині ресторан порожній і ми матимемо приватнішу атмосферу. Мені треба знайти пристойне виправдання для мого шефа, але це не проблема. Зрештою, я написала кілька статей про вибори, які передрукувала більшість газет країни.

Місце затишне. Певно, його насамперед привабило це. Місце романтичне, подумала я зі своєю дурною манією вірити у все, що мені до вподоби. Осінь розмалювала дерева в різні кольори золотавих відтінків, і можливо, я запрошу Жакоба на прогулянку. Мені краще думається, коли я в русі. А ще краще, коли біжу, як було в Ніоні, але не думаю, що це буде можливо.

Ха-ха-ха!

Цього вечора ми повечеряли вдома плавленим сиром, який називаємо раклет, зі шматками сирого бізонячого м’яса, зготовленого на рашпері, і традиційною смаженою картоплею зі сметаною. Моя родина запитала, чи ми щось святкуємо, і я сказала, що так: той факт, що ми перебуваємо разом і можемо спокійно повечеряти. Потім я прийняла другу ванну за день, дозволивши, щоб вода змила всю тривогу. Наклала собі крем й пішла в кімнату дітей, щоб почитати їм казку. Їхні пігулки здалися мені надто твердими. Їх треба було б заборонити дітям, молодшим за п’ятнадцять років!

Я наказала їм не ковтати цих пігулок, — вони неохоче підкорилися, бо звикли до них, — узяла книжку з казками, розгорнула її навмання і стала читати:

— «Протягом льодовикового періоду багато тварин помирали від холоду. Тоді дикобрази вирішили об'єднатися, у такий спосіб вони зігрівали й захищали одне одного.

Але колючки ранили найближчих тварин — а надто тих, які давали найбільше тепла. Тому вони розійшлися й стали жити самотою.

І знову стали помирати від холоду.

Тоді їм довелося робити вибір: або зникнути з поверхні Землі, або терпіти колючки ближнього.

Вони виявили мудрість й об’єдналися. Навчилися терпіти невеличкі рани, які діставали від колючок сусіда, позаяк важливішим для них було його тепло. І в такий спосіб вони вижили».

Діти запитали, коли зможуть побачити справжнього дикобраза.

— Вони є в зоопарку?

— Я не знаю.

— А що таке льодовиковий період?

— Період, коли було дуже холодно.

— Як узимку?

— Так, але то була зима, яка ніколи не закінчувалася.

— А чому вони не повиривали свої колючки, перш ніж притулятися одне до одного?

— О Боже! Мені треба було вибрати іншу казку.

Я погасила світло й заспівала їм народну пісню одного альпійського села, погладжуючи обох. Незабаром діти спали.

Мій чоловік знайшов для мене валідол. Я завжди мала звичай відмовлятися від ліків, боячись стати від них залежною, але завтра мені треба бути у формі.

Я ковтнула десять міліграмів транквілізатора й провалилася в глибокий сон. Опівночі не прокинулася.

Я прийшла на місце зустрічі раніше, проминула ряд будинків, які заступали гольф-клуб, і вийшла в сад.

Пройшла до дерев у кінці й вирішила максимально використати цей сонячний полудень.

Меланхолія. Це перше слово, яке спадає мені на думку, коли приходить осінь. Бо я знаю, що літо минуло, дні