Читати книгу - "Сутінки"

— Сміятимешся, — в цьому я не сумнівалася.

Він опустив очі додолу, а потім опалив мене бурштиновим вогнем крізь довгі чорні вії.

— Я прошу тебе, — прошепотів він, нахиляючись до мене.

Я кліпнула, втративши почуття реальності. Чорт забирай, як він це робить?

— Е-е-е… що ти казав…

— Будь ласка, розкажи мені одну найбезневиннішу версію. Як багато почуття у його очах!

— Ну, можливо, тебе вкусив радіоактивний павук? Цікаво, він володіє гіпнозом? Чи я настільки легка здобич?

— Не надто творчий підхід, — іронічно фиркнув Едвард.

— Вибач, що думаю, те й кажу, — наїжачилась я.

— Холодніше не буває, — ще й дражниться воно.

— Ніякого павука?

— Ні.

— Ніякої радіації?

— Абсолютно.

— Промазала, — зітхнула я.

— Криптоніту[5] я теж не боюся, — захихотів Едвард.

— Ти обіцяв не знущатися, пам’ятаєш? Він чесно почав боротися зі сміхом.

— Зрештою я доберуся до істини, — попередила я.

— Краще не треба, — він знову посерйознішав.

— Тому що…

— А що коли я не супергерой? Що коли я негідник? — грайливо посміхнувся він, та очі залишились бездонними проваллями.

— О, — сказала я, раптом звівши докупи всі попередні натяки, — я розумію.

— Розумієш? — вираз його обличчя враз посуворішав, наче він злякався, що випадково бовкнув зайвого.

— Ти небезпечний? — припустила я. Пульс прискорився, я інтуїтивно відчула достовірність здогадки. Едвард справді небезпечний. Він це постійно намагається мені сказати.

Він просто подивився з незрозумілим для мене виразом у очах.

— Але ти не поганий, — прошепотіла я, хитаючи головою. — Ні, я не вірю, що ти — поганий.

— Тут ти помиляєшся, — сказав він майже нечутно. Опустив очі, вкрав мою кришечку і почав крутити її в руках. Я дивилася на нього, думаючи, чому мені не страшно. Він говорив серйозно, жодного сумніву. Я почувалася стривожено, на краю… і більше за все на світі — захоплено. Як завжди так почувалася поруч із ним.

Над столом запанувала тиша. Я не помітила, як ми залишилися в кафетерії майже самі. Я скочила на ноги.

— Ми спізнимося на урок.

— Я сьогодні не піду на біологію, — сказав він, так швидко обертаючи кришечку, що вона перетворилася на нечітку пляму.

— Чому ні?

— Час від часу забивати на уроки корисно для здоров’я, — посміхнувся він, але в очах майнула стурбованість.

— Тоді я пішла, — сказала я. — Я, наприклад, боюся, що мене зловлять.

Едвард знову зосередився на кришечці.

— Гаразд, до зустрічі.

Мене мучили сумніви, просто роздирали. Коли нарешті дзвоник змусив мене щодуху побігти до дверей, я кинула останній погляд на Едварда. Він нерухомо сидів за столом.

Поки я мчала до класу, думки в голові крутилися швидше за кришечку в руках Едварда. Я отримала відповіді на зовсім мало запитань у порівнянні з тим, скільки з’явилося нових.

Принаймні дощ припинився.

Мені пощастило, містера Банера не було, коли я залетіла в клас. Я швидко всілася на місце, розуміючи, що Майк з Анжелою не зводять із мене очей. Майк мав ображений вигляд, Анжела була здивована і вражена.

Тут зайшов містер Банер, закликаючи до тиші. Він намагався втримати в руках кілька маленьких картонних коробок, потім поставив їх на Майкову парту, звелівши пустити по класу.

— Я хочу, щоб усі взяли по одному предмету з кожної коробки, — сказав він, витягуючи із кишені робочого халата пару гумових рукавичок і надягаючи їх. Різкий ляскіт, із яким рукавички охопили зап’ястки, видався мені лиховісним. — Першою ви берете картку-індикатор, — продовжував учитель, беручи білу картку з чотирма квадратиками і показуючи її. — Потім — чотирьохзубчатий аплікатор, — продемонстрував він щось схоже на майже беззубий гребінець. — І нарешті — стерильний мікроланцет, — він витягнув блакитну пластикову упаковку і розірвав її.

Хоча звідси ланцета видно не було, у мене похололо в животі.

— Я підійду до кожного з піпеткою з водою, щоб приготувати ваші картки, тому, будь ласка, не починайте раніше, ніж потрібно, — він почав із Майкового столу, обережно крапнувши по крапельці води у кожен квадратик на картці. — Потім ви повинні обережно проколоти собі палець ланцетом, — він схопив Майкову руку і загнав гострий кінець у подушечку середнього пальця.

О ні. По моєму лобові потекла липка рідина.

— Крапніть по крапельці крові на кожен зубець аплікатора, — продемонстрував містер Банер, стиснувши Майків палець, доки не з’явилася кров.

Я конвульсивно ковтнула слину, відчуваючи, як вміст шлунку починає підніматися.

— Після цього нанесіть кров на картку, — сказав містер Банер, високо підносячи картку з чотирма червоними точками, щоб було видно всім.

Я заплющила очі, намагаючись почути голос крізь нестерпний шум у вухах.

— Наступного тижня місія Червоного Хреста проводитиме у Порт-Анджелесі акцію по збору крові, тому, я вважаю, ви маєте визначити свою групу крові, — пишався собою учитель. — Однак ті з вас, кому не виповнилося вісімнадцяти, мають отримати дозвіл у батьків. У мене на столі лежать правила.

Він далі йшов по класу, крапаючи воду з піпетки. Я притулилася щокою до холодного столу, намагаючись не втратити свідомості. Звідусіль чулися пищання, скарги, хихотіння; однокласники проштрикували пальці.

Я повільно вдихала і видихала ротом.

— Белло, з тобою все гаразд? — стурбований голос містера Банера пролунав десь поруч.

— Я знаю свою групу крові, містере Банер, — тихо відповіла я, боячись підняти голову.

— У тебе запаморочення?

— Так, сер, — промимрила я, мовчки лаючи себе останніми словами за те, що не втекла з уроку, маючи нагоду.

— Хто відведе Беллу до медпункту? — запитав учитель. Не треба було розплющувати очей, щоб зрозуміти, що першим добровольцем виявиться Майк.

— Ти зможеш іти? — поцікавився у мене містер Банер.

— Так, — прошепотіла я. Тільки дозвольте мені вийти звідси, якщо доведеться, я поповзу геть.

Майк із готовністю обхопив мене за талію і поклав мою руку на своє плече. Я важко схилилася на нього, коли ми виходили з лабораторії.

Майк потихеньку буксирував мене через шкільне подвір’я. Коли ми зайшли за ріг кафетерію, поза зоною видимості з четвертого корпусу, — на випадок, якщо містер Банер стежить за нами, — я зупинилася.

— Я посиджу хвилинку, добре? — попросила я. Майк допоміг мені сісти на бровку доріжки.

— І, Майку, мене не треба так міцно тримати, — попередила я його. У мене паморочилося в голові. Я незграбно схилилася набік, притуливши щоку до холодного вологого цементу, і заплющила очі. Ніби трохи полегшало.

— Белло, ти зовсім зелена, — схвильовано сказав Майк.

— Белло? — почувся здалеку абсолютно не схожий на Майків голос.

Ні! Тільки не це! Нехай цей до болю знайомий голос звучить лише у моїй уяві!

— Що трапилося? Вона поранилася? — голос наближався, у ньому лунала тривога. Мені не почулося. Я міцно заплющила очі. Сподіваюсь, я зараз помру. Або принаймні