Читати книгу - "Казкові пригоди Грайлика"

Коли поряд гарцювали Грайлик, Миня і Чух, то й вони виглядали грізною силою. А самі по собі справляли враження просто жалюгідне. Навіть «ура!» звучало у них так пискляво, що хотілося плакати.

Роман-Отаман уже збирався йти додому, як раптом у Дитиндії… з’явився Коша.

Він вийшов з підворіття і попрямував до під’їзду.

Войовничий азарт одразу охопив Романа-Отамана.

— Бий дракона! — вигукнув він і, схопивши грудку землі, кинувся до Коші.

— Бий дракона! — пискляво підхопили Толя-Бараболя і Вітасик-Тарантасик. Але тут із підворіття вибігли Чух і Миня і, підскочивши до Коші, затулили його собою:

— Не чіпайте!

А з підворіття вже бігли Галочка і Грайлик.

І от Коша стоїть оточений чотирма.

Роман-Отаман так розгубився, що не міг сказати й слова. Стояв, роззявивши рота, і отетеріло мовчав.

А Толя-Бараболя та Вітасик-Тарантасик і зовсім злякалися — сховалися за Романову спину.

Коша усміхнувся і сказав:

— Давайте дружити!

— Давайте! — хором підхопили Грайлик, Галочка, Чух і Миня.

Толя-Бараболя і Вітасик-Тарантасик вискочили з-за Романової спини і з полегшенням вигукнули:

— Давайте! Хіба ми проти?

Роман-Отаман зовсім втратив голову:

— А чого ж ви?.. Ану вас! — він махнув рукою. — Самі почали, а тоді… У що будемо грати?

— Тільки не у війну! — вигукнув Грайлик. — Набридло!.. Давайте у кругосвітню подорож. На кораблі «Варяг».

— Давайте! Давайте! — закричали Миня і Чух.

— Ну що ж, давайте! — погодився Роман-Отаман. — Тільки зброя все одно потрібна. Мало хто може зустрітися…

— Авжеж потрібна, — підтримали його Миня і Чух.

Толя-Бараболя раптом глянув на Кошу і спитав:

— А де ж усе-таки твоя секретна зброя? Ти ж нам її так і не показав.

— Як не показав? Показав!

— Коли? Де ж вона?

— А отут! — Коша похлопав себе рукою по верхній кишені з лівого боку.

— Ану розстебни! — сказав Роман-Отаман.

Коша розстебнув кишеньку. Всі враз стукнулися лобами, зазираючи.

В кишені не було нічого.

— Обманюєш?

— Ні. Не обманюю. Не там. Далі. Глибше.

— Так не буває! — похмуро сказав Іван-Сумніван, що до цього не промовив ні слова.

І тут раптом Грайлик і Галочка в один голос вигукнули:

— Він не обманює! Невже ви не розумієте? Не розумієте, що там далі, глибше?..

Всі перезирнулися, і враз усім стало ясно. Авжеж! Там, далі, глибше — серце!

І всі заусміхалися.

І усмішка об’єднала всіх.

Секретна зброя незнайомця Коші таки спрацювала.

РОЗДІЛ XX

останній, заключний, або,

як пишуть у дорослих книжках, — епілог

Коли у повісті багато героїв, і з ними трапляється чимало пригод, і долі їхні складаються по-різному, завжди виникають питання — а що було далі, потім?

Так от.

Коша живе у селі з мамою… і татом.

Так-так. Не дивуйтесь.

Дракон Іванович втік з Дракондії, кинув пити керосин, п’є лише молоко і мріє стати людиною.

Він пасе корову Доню і пише дитячі вірші. Про природу.

Бровко Барбосович і Котофей Котофейович теж поки що живуть з ними.

Грайлик і Галочка часто бувають у них в гостях. І Коша часто буває у Дитиндії і дружить з усіма хлопцями і дівчатками.

Сорока Скрекекулія недавно принесла на хвості новину — Пан Копайло довідався під землею, що баба Настя теж у полоні в Темнондії. Є там, виявляється, крім Печери Невільниць, ще й Провалля Добрих Душ.

Коша, Грайлик і Галочка збираються разом з Паном Копайлом, Бровком Барбосовичем та Котофеєм Котофейовичем організувати експедицію у те провалля, щоб визволити бабу Настю.

Шкода Коші і свого колишнього брата Драку-Забіяку. Він вважає, що з нього теж можна ше зробити людину.

— Всі діти, поки не виросли, можуть стати людьми, — каже Кошина мама.

Вона теж часто зітхає, згадуючи невільниць, разом з якими була замкнена у печері. Треба було б і їх звільнити обов’язково.

Отже попереду ще справ і справ…

Пригоди і подвиги у Дитиндії не закінчуються ніколи.

Така вже це незвичайна країна!

ПРИГОДА ТРЕТЯ

ЗОЛОТІ ТЕРЕЗИ ДІДУСЯ ТАТАЯ

РОЗДІЛ І

Розбишака-Заважака

У Дитиндії сталася надзвичайна подія. З’явився новий хлопчик, який з батьками переїхав у їхній будинок, — вони обмінялися квартирами з професором Барановським-Лісковським.

Хлопчик був міцненький, вилицюватий, з вузькими монгольськими щілинками-очима і дуже вредний. Звали його Вітька, як і Вітасика-Тарантасика, але всі одразу прозвали його Розбишака-Заважака. Позаяк він був розбишакуватий і весь час усім заважав. Побудують дівчатка у пісочниці якийсь королівський палац, магазин абощо, він прибіжить, ногами — раз! раз! раз' — усе потовче, розвалить, зарегоче противно і втече.

Або заведуться хлопці у піжмурки грати, а він на дерево вилізе і кричить на весь двір: «А я все бачу! Я все бачу! Грайлик отам сховався, Роман-Отаман отам, Миня і Чух у кущах сидять. Га-га-га! Го-го-го! Ги-ги-ги!»

Його вже й просили, і соромили, і погрожували навіть — нічого не допомагало. Хлопці нарешті вирішили відлупцювати його. Але й з цього нічого не вийшло. Розбишака-Заважака усіх порозкидав, вирвався і втік. В результаті у Романа-Отамана було підбите око, у Толі-Бараболі роз’юшений ніс, у Мині розквашена губа. Згодом з’ясувалося, що Розбишака-Заважака ходить у секцію боротьби у-шу. Впоратися з ним силовими методами не пощастило.

І мало того, що вся Дитиндія потерпала від Розбишаки-Заважаки, вони ще й між собою пересварилися. Усе те негарне, що було в кожного, полізло, як перестояне тісто в діжі. Не лише хлопці, а й дівчатка перемінилися. Марушка-Реготушка перестала сміятися, Любушечка-Стрибушечка стрибати, Юля-Танцюля не танцювала, а Галочка-Співалочка не співала більше.

Всі тільки дратувалися, ображалися і гнівалися одне на одного.

Наче Розбишака-Заважака випромінював якусь згубну лиху силу.

У Дитиндії настала, як тепер кажуть дорослі, криза, тобто важкі часи.

Спорожнів дитячий майданчик, запала у дворі тиша.

Під будь-якйм приводом дитиндівці намагалися відсиджуватися вдома. Той посилався на уроки (хто в школу вже ходив), той на хворобу, той на телевізор.

Особливо переживав Грайлик. Бо ж він понад усе любив товариство, дитячий, як то кажуть, колектив, гратися з дітьми любив! Недарма ж ім’я в нього було — Грайлик.

Що робити?

Стоїть Грайлик біля вікна, з сумом дивиться на безлюдний дитячий майданчик. Не гойдається гойдалка, не крутяться каруселі, не пісочниця— пустеля Сахара. І по телевізору — жодної тобі путящої передачі, хоч і двадцять разів баченої уже.

І батькам не поскаржишся, поради не попросиш. По-перше, у Дитиндії закон — не ябедничати ні в якому разі, і дорослих у свої дитинські справи не втаємничувати, самим розв’язувати питання.

Та якби й можна було… Мама, Веселина Василівна, зранку на роботі. Тато, Усміхайло Петрович, пише дисертацію. Заважати йому — категорично заборонено.

Стоїть Грайлик, зітхає тихенько.