Читати книгу - "Анна Київська"

Лагідна Матільда, тонка шия якої в обрамленні вогких чорних кіс здавалася ще тендітнішою, потупила очі.

Як же відрізнялися одна від одної ці дві жінки: Анна була пишна, в світло-голубій довгій сукні, викладені на голові вогнисті коси робили її ще вищою, а яскраво-червона сукня Матільди, що була заввишки з дванадцятирічну дівчинку, тільки підкреслювала матовий колір її обличчя.

Подруги відмовилися від повозу, обійнявши одна одну за стан, вирушили до замку пішки через поля.

Під крислатою віковою липою на подвір’ї замку сиділи, спершись ліктями на стіл і щось попиваючи, король, герцог Нормандський, єпископ Меленський і граф Фландрійський. Коли прийшли жінки, усі, крім єпископа, підвелися.

— Сподіваюся, ви вже знайомі з королевою, — звернувся король до Вільгельма.

Той, почервонівши так, що колір його обличчя тепер не відрізнявся від кольору сукні в нареченої, мовчки вклонився.

— Дружино моя, герцог розповів мені про вашу зустріч. Невже ваші звичаї дозволяють княжим дочкам їздити в лісах без супроводу?

Анна роздратовано кивнула головою, і всі це помітили. Їй на допомогу прийшла Адель.

— Брате, не бурчи на неї, королева просто відбилася від свого почту, їдучи молитися в святе місце.

— Іноді трапляються дивні зустрічі, коли їдеш у святі місця, — процідив крізь зуби король.

Під деревом у затінку лежали на килимі подушки, на яких жінки могли перепочити.

Сонце повільно котилося до обрію. Було гарне літнє надвечір’я; дзижчали комахи, щебетали пташки. З довколишніх полів долинав гамір женців. Це була пора, коли все стихає, свідомість ще затуманена спекою, а розслаблене тіло втішається прохолодою близького вечора та поданих слугами напоїв. У всіх на душі було спокійно. Кожне розкошувало, забувши про сварки, про ненависть, про заздрощі, про злопам’ятство, про змови, такі буденні в мандрівному дворі французького короля. Ліниво розлігшись, Анна відчула, як її поймає солодке бажання.

Матільда, що лежала поруч, підвела голову й поклала їй на плече.

— Знаєш, чого мені хочеться? Щоб ти заспівала якусь пісню свого краю.

— Потім… зараз мені так приємно!

— Я попрошу Олів’є Арльського, щоб приніс твій інструмент.

— Як хочеш, — тихо мовила Анна.

Дочка Бодуена Фландрійського підвелася, прошепотіла щось на вухо хлопцеві, і той кудись побіг. Матільда повернулася до подруги. Невдовзі хлопець повернувся з королевиними гуслями та своєю арфою.

— Королево, може, заспіваємо пісню про жнива, якої ви мене навчили?

Нічого не кажучи, Анна взяла гуслі і всілася зручніше. Кілька акордів, і вони заспівали про торжество літа, про сонце, яке допомагає визрівати хлібам і розквітати дівчатам.

Минуло сонне заціпеніння, розвіялася літня млявість і невиразна мрійливість; у надвечірній тиші залунала музика, збудивши бажання піти в танок навіть у найнезграбніших рицарів та в найсором’язливіших жінок. Почувши її, мешканці замку — від вартових до кухарів, від швачок до служниць, від ченців-переписувачів до садівників, від свинопасів до прядильниць — кинули роботу й поставали у дверях, поприхилялись до кам’яних мурів, повисувалися з поодиноких вікон чи посідали просто в порох, щоб послухати високий і чистий голос своєї королеви, яка співала незрозумілою їм, але гарною мовою.

Матільда, яку Анна навчила своєї пісні, приєдналася до неї, плескаючи в долоні. Потім вони заспівали іншої пісні, тоді ще однієї. Надворі майже споночіло, коли вони, задихавшись, скінчили співати під вигуки та оплески присутніх. Здавалося, навіть король був задоволений: він підійшов до дружини й ніжно її поцілував. Що ж до герцога Нормандського, то він, схоже, ще не отямився, розшукавши дивовижну вершницю, про яку марив щоночі. Звичайно такий балакучий, він стояв тепер мовчки, не в змозі відвести очей від жінки, яку називав Морою.

Хоч би який герцог бував — життєрадісний чи мовчазний, веселий чи дратівливий, терплячий чи образливий, черствий чи вразливий, — але собою він володів завжди, і тепер цю його дивну поведінку помітили всі.

— Вільгельме, ви дивитеся на королеву, наче на якусь примару…

— Можна сказати, що так воно й є, Генріху.

Король кинув на нього підозріливий погляд. Він ніколи не любив цього Байстрюка Нормандського, якого йому залишив його батько граф Роберт Благочестивий узимку 1034 року, вирушаючи на Святу землю просити прощення в Бога за свої численні гріхи. Повертаючись назад, граф помер (згідно твердженням королівського скарбника Тустена та Дре, графа Вексенського, його нібито отруїли), і в липні 1035 року його поховали в анатолійському соборі, який висвятили на собор Богоматері. Скарбник вислухав останню волю свого володаря й переказав її королю Франції; одну з реліквій, роздобутих на Святій землі він передав Генріхові, а решту відніс до Серізійського монастиря, що його особливо шанував Роберт Благочестивий. Коли помер батько, Вільгельм мав вісім років. Відтоді минуло шістнадцять років. Хлопець став рицарем, хоробрістю якого захоплювалися всі навколо. Король Генріх сам був свідком цієї хоробрості в битві під Валь-лес-Дюном улітку 1047 року, коли французькі та нормандські війська здобули перемогу над збунтованими загонами, командири яких хотіли спекатися молодого герцога. Та надзвичайно жорстока битва точилася лише кілька годин, у ній полягло чимало рицарів. Сам король — його збив з коня піхотинець — уцілів тільки завдяки своїй міцній кольчузі та допомозі Вільгельма: той спритно перерізав горло ополченцеві Ренуфа Брікессарського, який накинувся на Генріха. І все ж, незважаючи на цей вияв хоробрості та вірності, Генріх не міг позбутися почуття недовіри й ворожості до людини, чиїм опікуном він був. Що ж до герцога, то цей усіх остерігався, бо уже рано зрозумів: жоден принц, а він і поготів, не може покладатися ні на кого. До того ж манірна вдача короля страшенно його дратувала. І ось на додачу до всього цей слимак, якого Вільгельм у душі зневажав, з волі випадку, що його він тепер проклинав, став чоловіком жінки, яка перемогла Вільгельма в перегонах, потім старанно полікувала, ще й виявилася неймовірною красунею. Заглибившись у свої думки, Вільгельм не почув запитання короля.

— Про що ви замріялись, Вільгельме? Ви витаєте десь далеко-далеко…

— Даруйте мені, Генріху.

— Я спитав у вас, коли ви думаєте одружитися з моєю небогою Матільдою.

Герцог був такий далекий від цього клопоту, що тільки сторопіло подивився а короля.

— Ви забули про своє зобов’язання? — спитав той сердито.

Матільда притислася обличчям до шиї королеви, і та пригорнула її трепетне тільце.

— Звісно ж, ні! Я кохаю Матільду, я згораю від нетерпіння і хочу, аби вона якнайшвидше стала моєю дружиною.

— Незважаючи на незгоду папи та єпископів?

— Я покірний син церкви й ладен всіляко поважати рішення її пастиря, якщо вони