Читати книгу - "Механічний апельсин"

я прочитав про кару Божу, про терновий вінець, про оту вещь із хрестом та інше ге й усьок, що в цьому щось таки є. Поки на програвачі крутився мій улюблений Бах, я заплющив глаза і побачив, як сам докладаю руку до покарання, навіть більше — виконую обов’язки безпосередньо, вбраний у римську тогу, відважую зуботичіни й прибиваю когось цвяхами до хреста. Таким чином у Держв’язі № 84-Ф я не гайнував часу — сам начальник в’язниці був задоволений моїм потягом до релігії, і я покладав на це великі надії.

Того недільного ранку кап прочитав з книги про те, що той, хто чує слова, але не виконує їх, нагадує необачного чєловєка, який збудував свій дом на піску, — пустилася злива, повіяли вітри, і дом завалився. Однак я подумав, що дом на піску міг поставити лише дуже «задимлений» чєловєк, у якого глумливі кенти й паскудні сусіди, — вони не розтовкмачили йому, який він «задимлений», коли так будує.

— Воістину, як усі ви! — вигукнув кап. — А насамкінець прочитаймо з «Тюремного псалтиря» псалом під номером чотириста тридцять п’ять.

Узнікі зарипіли, заляскали, зашурхотіли, поки діставали свої грязниє псалтирчики, розгортали їх і, слинячи язиком пальці, шукали потрібну сторінку.

— Стуліть пельки, видряпки! — закричав лютий як звір охраннік. — Я стежу за тобою, дев’ятсот двадцять тисяч п’ятсот тридцять сьомий!

Ясна річ, я вже поставив на програвач платівку, потім пустив її — тр-у-у-у! — і каплицю сповнили звуки органа. Тут узнікі жахливо заспівали:

Ми — чай слабкий. Щоб став міцним відваром,

Його, не змішуючи, скип’ятити треба.

Нас не годують ангельським нектаром,

І довгий суд вершить над нами Небо.

Вони завивали, гугнявили цю глупость, а кап знай підстьобував їх:

— Голосніше співайте, хай вам лиха година!

— Начувайся, сім мільйонів сімсот сорок дев’ять тисяч двісті тридцять другий! — кричав охраннік. — Тепер твоя черга, паскудо! Нарешті все скінчилось, і кап проголосив:

— Хай Свята Трійця завжди оберігає вас і наставляє на добро, амінь!

Узнікі почалапали до виходу під вдалий супровід Симфонії № 2 Адріана Швайзельбера, дібраної, братики, вашим покірним слугою і оповідачем. «От уже отара!» — подумав я, стоячи біля капличного стереопрогравача. Вони сунули — ме-е-е! бе-е-е-е! — наче тварини й показували мені грязнимі пальцями носа, бо в їхніх очах я був любімчіком начальства. Коли прошкандибав останній узнік, теліпаючи довгими, як у мавпи, руками, і один з охранніков гучно долбанул його в потилицю, а я нарешті вимкнув програвача, до мене підійшов кап — усе ще в одєждє слуги Божого, білій, з мереживами, як у дєвочкі, в губах труїлка.

— Ти, як завжди, заслужив на подяку, маленький шість мільйонів шістсот п’ятдесят п’ять тисяч триста двадцять перший, — сказав він. — Що нового розповіси мені сьогодні?

Річ у тім, що цей кап недавно посів поважне місце серед в’язничних слуг Божих, але палко бажав здобути визнання й начальника в’язниці, отож постійно ходив до того й тихенько стучал про темні змови серед узніков, а це дєрьмо нашіптував йому переважно я. Майже все те були вигадки, хоч траплялися й правдиві повідомлення. Ну, скажімо, той випадок, коли в нашу камеру передали по водогінних трубах — тук-тук! тукі-тукі-тук! тук-тук! — що здоровань Гарріман налаштувався дати драла. Він збирався тюкнуть охранніка під час обходу й перевдягтися в його одєжду. А тоді узнікі мали зчинити в їдальні бучу, повиливавши гидотну піщу, якою нас годували. Я про це дізнався й доповів капу. Той передав моє повідомлення далі й дістав подяку від начальника в’язниці за «громадське сумління» і «тонкий слух». Отож я й цього разу почав йому нашіптувати, але вже брехню:

— Так от, сер, по трубах передали, що незаконним шляхом надійшла партія кокаїну, а розподільний центр — в одній із камер на п’ятому поверсі.

Я вигадав це просто-таки на ходу, як робив уже багато разів, і в’язничний кап вдячно промовив:

— Добре, добре. Я перекажу це самому. — Так він називав начальника в’язниці.

— Сер, — провадив я далі, — я ж бо робив усе можливе, чи не так? — З начальниками я завжди так розмовляв — ввічливо, як джентльмен. — Я старався сер, правда?

— Гадаю, загалом правда, — погодився кап. — Ти дуже нам допоміг і, як на мою думку, виявив щире бажання виправитись. Якщо докладатимеш зусиль і далі, то легко заслужиш помилування.

— А що ви скажете, сер, про той новий винахід, про який скрізь балакають? Про нове лікування, яке одразу відчиняє перед тобою в’язничну браму і дає гарантію, що ти ніколи вже сюди не повернешся?

— А-а, — озвався він дуже обережно. — Де це ти почув? Хто тобі розповів?

— Та всі кругом балакають, — відповів я. — Оце недавно два охоронці правили, як завжди, теревені, а вуха ж кожен має… А якось хтось знайшов у майстерні клапоть газети, там про оце теж писали. Чи не могли б ви послати мене туди, сер, якби я виявив бажання?

Було видно, що кап замислився. Він затягся труїлкою і зважував, чи можна розповідати мені про цю вєщь.

— Ти, мабуть, маєш на увазі метод Людовіка? — зрештою сказав він так само обережно.

— Назви я не знаю, сер. Я тільки одне знаю: це відразу дарує тобі волю і гарантує, що ти вже ніколи не потрапиш за грати.

— Це правда, — підтвердив кап і, насупившись, подивився на мене згори вниз. — Саме так, шість мільйонів шістсот п’ятдесят п’ять тисяч триста двадцять перший. Звичайно, поки що це на стадії експерименту. Метод простий, але дуже радикальний.

— Але ж його вже тут застосовують, чи не так, сер? — наполягав я. — Оті новенькі білі будівлі коло південного муру, сер… Ми коли робили зарядку на подвір’ї, сер, то бачили, як їх зводили.

— Його ще не застосовують, — заперечив кап. — Принаймні в цій в’язниці. У самого виникли великі сумніви. Сказати правду, я їх поділяю. Питання в тому, чи може цей метод справді зробити людину кращою. Добро випромінюється з душі, шість мільйонів шістсот п’ятдесят п’ять тисяч триста двадцять перший. Це, зрештою, вибір. А коли людина позбавлена вибору, вона перестає бути людиною. — Він міг би розводитись про це дєрьмо й далі, але тут ми почули, як сходами спускається — туп-туп-туп! — це одна група узніков, щоб отримати