Читати книгу - "Ключ від Королівства"

Не знаю точно, де в мене серце. М’язи живота занили. Зусиллям волі я підняла клубок до горла, закашлялася, знову впустила вниз, підняла цього разу правильно — відчула, як затрусився посох у руках. Ліва долоня стала гарячішою, а права — крижаною. І ось коли найголовніший синьолиций підняв свою штуку для пострілу, я плюнула йому в обличчя вогнем із посоха.

Бабах!

Перед очима на мить стало біло-біло. Мене відкинуло до стіни. Я вдарилася потилицею, проте посох не випустила. Вільною рукою протерла очі — чи бачать?

Вороги в провулку зникли. На землі лежали два факели, лежали і горіли.

Вз-з! — просвистіла стріла. Тюкнулася в камінь за моєю спиною.

— Лягай! — крикнув Гарольд.

Я впала на землю поряд із ним. Перекотилася на правий лікоть, виставила посох перед собою.

— Вони повернуться, — сказав Гарольд.

— Хай повертаються! — хвалькувато вигукнула я.

Ох, рано я собою запишалася. Вдруге вразити ворогів у мене не вийшло — посох тільки плюнув синіми іскрами. Вороги, щоправда, відсахнулися, однак одразу ж перейшли в наступ. Їх було п’ятеро чи шестеро. Вони підібралися так близько, що я відчула їхній запах — огидливо кислий смердючий подих.

Невже я ніколи більше не побачу маму?!

Невже не повернуся додому, не прикрашатиму ялинку з Петриком і Дмитриком?

Посох виплюнув сніп вогню — звичайно, не такий сильний, як першого разу. Однак і вороги цього разу були ближче. Обпалені, вони заволали, почали лаятися незрозумілою мовою і відступили за ріг.

— Гарольде, ну чого вони причепилися? Що їм від нас треба?!

Мій учитель не відповідав. Тільки зітхав тяжко й із присвистом, ніби й дихати йому було важко. Я прицілилася.

Тепер я знала, як виштовхувати вогонь з палиці. І знала, як багато сили на це потрібно. І відчувала, як з кожним «пострілом» я меншаю й меншаю. Я ніби танула, худнула й слабшала. Очі сльозилися, погано бачили, доводилося покладатися на слух. Вороги намагалися рухатися безшумно, проте бите каміння під їхніми підошвами лунко скрипіло.

Бабах!

Встигли ухилитися. Відскочили за ріг.

Бабах!

Один, здається, впав. Другий лаявся. Отже, влучила.

Зникнуть вони коли-небудь?!

Бабах!

Я бачила, як вогненний струмінь виривається з посоха. Як летить, освітлюючи землю і навіть низькі хмари. Але замість того, щоб ударити у ворога, мій вогонь раптом ніби віддзеркалився, і рівним струменем пішов угору, в небо. А посох в руках затрусився, засмикався, затріщав — і раптом переламався навпіл!

— Ай! Гарольде! Ай!

— Тихо, Ліно, — долинув із провулка знайомий голос. — Свої.

І я побачила Оберона.

* * *

Із розповіді мого вчителя виходило, ніби найліпше, що може зробити зараз король, — відрубати йому, Гарольдові, голову при великому скупченні народу чи хоч при малому, тільки б скоріше. Оберон слухав його так серйозно, що я злякалася: а раптом зараз візьме та й відрубає?!

Гарольд брав на себе всю провину: що поплентався, як бевзь, з давнім знайомим до шинку, дав себе обпоїти вином із пилком скнира, наразив мене на смертельну небезпеку і, замість того щоб одразу ж, заледве вирвавшись із «Кришталю», погукати короля на допомогу, вирішив приховати подію, сподіваючись на власні сили, і знову-таки накликав на мене смертельну небезпеку. Я спочатку намагалася вставити в його розповідь пояснення від себе, проте Оберон тільки раз скоса на мене глянув — і я замовкла.

Гарольд закінчив свою розповідь. Оберон ні про що не перепитував, тільки сказав, ніби нічого й не сталося:

— Іди вмийся.

І Гарольд, похнюпивши голову, вийшов. Він справді виглядав жахливо: подряпини затягнулися, однак обличчя було всуціль вимазане кров’ю, а волосся злиплося бурульками.

Оберон перевів погляд на мене.

— Ви ж не відрубаєте Гарольдові голову? — вирекла я.

— Я схожий на людину, яка рубає голови вірним людям і чудовим бійцям?

Мені стало ніяково.

Ми сиділи в королівському шатрі, напнутому посеред найбільшої міської площі. Тут було тепло й спокійно; зовні монотонно лунали чеканні кроки варти. Не вірилося, що якусь годину тому я лежала в бруді на пузі й прощалася з життям.

— Злякалася? — запитав Оберон.

— Так, — зізналася я. — Дуже.

— Розумію, — Оберон кивнув, ніби знімаючи з моєї душі тягар. — Я в тобі не помилився, Ліно.

— Ми там один ресторанчик ущент рознесли, — сказала я з покаянням у голосі.

— Повечеряти хоч устигли?

— Ні, — зізналася й зрозуміла, що їсти мені хочеться ще сильніше.

Оберон прибрав серветку з тарілки на низькому столику. Мовчки підсунув до мене. Шматочки м’яса й обсмаженого хліба вихололи, однак коли я встромила в них зуби, по тілу розлилося відчуття блаженства.

— На жаль, — сказав Оберон, — сьогодні ти злякалася не востаннє. Це як штормове попередження — дорога на нове місце буде дуже важкою. Можливо, найважчою за весь час існування Королівства.

— А… хто ці люди? — запитала я, жуючи. — Чого їм було треба?

— Позбавити нас, магів, дороги.

— Навіщо?

— Щоб Королівство, заблукавши в незвіданих землях, ніколи не знайшло нового притулку. Ніколи не заснувало нового світу.

— Навіщо?

Король глянув на мене по-особливому. Я перестала жувати.

— Ваша з Гарольдом пригода, — сказав Оберон, — не єдина на сьогодні подія. Було ще дещо… Доїдай і йди спати. Завтра вранці — перша велика нарада магів дороги.

Розділ десятий

Нарада магів

Думала — не засну. Ага, якраз. Як упала на хистке готельне ліжко, так і проспала всю ніч без снів. Лише на ранок приснилася якась нісенітниця, і то тому, що мене трясли за плече:

— Ліно… вставай.

— Ну ма-а… Ну ще п’ять хвилин… Ну я встиг…

Я різко сіла. Переді мною стояв Гарольд, трохи блідий, однак цілком живий і бадьорий.

— Тьху ти, — сказала я винувато. — Що… вже час?

* * *

Старшого мага дороги, Ланса, я дотепер бачила тільки здалеку. Мені він здавався сердитим і неговірким дядьком. На правій руці в нього не вистачало середнього пальця, і це теж трошки лякало. А найбільше лякали його очі — він дивився дуже холодно й пильно. Ніби не просто вмів убивати поглядом, а любив це робити при кожній слушній нагоді.

Коли Гарольд привів мене до королівського шатра, Ланс стояв біля входу й уважно роздивлявся свій посох — жовтувато-білий, кістяний, прикрашений різьбленням від низу до верху.

— Доброго ранку, Гарольде. Доброго ранку, Ліно.

Він привітався зі мною як із рівнею!

Оберон запросив нас до шатра. І поки ми розсаджувалися колом у розкладних кріслах, мені доводилося щосили стримувати посмішку. Губи так і розповзалися до вух: мене покликали на нараду магів! Нарівні з дорослими! Нарівні з Гарольдом і навіть із цим суворим Лансом! Ура! Ура! Оце так