Читати книгу - "Ім'я рози"

«Чому ти кажеш — покаяйтеся?» — спитав він.

«Вашмосцю брате всечеснєйший, — відповів Сальватор, уклонившись з-чудернацька, — Йсус гряде і людям мус ся покаяти. Хіба нє?»

Вільям уважно глянув на нього: «Ти прийшов сюди з монастиря міноритів?»

«Не розумім».

«Питаю, чи мешкав ти серед братчиків святого Франциска, чи знав так званих апостолів…»

Сальватор пополотнів, точніше, його засмагле твариняче лице посіріло. Він глибоко вклонився, промовив, ледь ворушачи губами: «Проч од мене!» — побожно перехрестився і втік, раз по раз озираючись.

«Що ви його запитали?» — спитав я у Вільяма.

Він на мить замислився. «Нічого такого, скажу тобі пізніше. Тепер зайдім у церкву. Треба знайти Убертина».

Недавно минув час шостий. Із заходу всередину церкви крізь нечисленні вузькі вікна продіставалося бліде сонце. Слабка смужка світла ще торкалася великого вівтаря, покрівець якого виблискував золотистим сяйвом. Бічні нави запали у напівтінь.

Біля останньої каплиці у лівій наві, відразу перед вівтарем височіла тендітна колона, а на ній стояла кам'яна Богородиця, вирізьблена в сучасному стилі — незбагненна посмішка, випнутий живіт, на руках дитятко, вишукана одежа з вузьким корсетом. В ногах у Богородиці лежав чоловік в облаченні клюнійського чину, простертий у молитві.

Ми підійшли ближче. Чоловік, учувши звук наших кроків, підвів обличчя. То був безбородий і безволосий старець з великими небесно-блакитними очима, тонкими червоними губами, ясною шкірою, що обтягала костистий череп, від чого він був схожий на мумію, вимочену в молоці. Руки в нього були білі, з довгими тонкими пальцями. Він був схожий на дівицю, яка зів'яла, підтята передчасною смертю. Спершу його погляд зупинився на нас розгублено, немов ми розпорошили його екстатичну візію, а тоді лице його освітилось радістю.

«Вільяме! — вигукнув він. — Брате мій любий!» Він насилу підвівся і підійшов до мого вчителя, щоб обняти його і поцілувати в уста. «Вільяме! — повторив він, і сльози заволокли йому очі. — Скільки часу минуло! Але я таки тебе впізнав! Скільки часу, скільки подій! Скільки випробувань наклав на нас Господь!» Він заплакав. Вільям теж обняв його, явно зворушений. Перед нами був Убертин з Казане.

Про нього я вже чував, і немало, ще до того, як прибув до Італії, а найбільше, коли вчащав до францисканців при імператорському дворі. Хтось мені навіть повів, начебто найбільший поет тих часів, Данте Аліґ'єрі з Флоренції, що переставився кілька років тому, склав поему (я не зумів її прочитати, бо написана вона тосканським наріччям), до якої руку приклали і небесні сили, і сили земні, і чимало рядків її були переказом уступів з Убертинового Arbor vitae crucifixae[44]. Та се не було єдиною заслугою сього славетного мужа. Але щоб читальник мій краще зміг зрозуміти важливість цієї зустрічі, я спробую відтворити події тих років, як я сам розумів їх під час мого короткого побуту в серединній Італії, чуючи те, що говорив про них мій учитель, і прислухаючись до бесід, які Вільям провадив з настоятелями і ченцями впродовж нашої подорожі.

Постараюсь розповісти те, що я зрозумів з сього, хоч і не певен, що зможу викласти все як годиться. Мої вчителі в Мельку часто твердили мені, що північанину нелегко достеменно збагнути релігійні і політичні тонкощі того, що діється в Італії.

На цьому півострові могуття кліру було ще очевиднішим, ніж в будь-якій іншій країні, і клір там більш, ніж будь-деінде, виставляв напоказ своє всесилля і багатство. Але ось століття зо два тому саме там виникли рухи людей, які змагали до убогішого життя, виступаючи проти розбещених священиків і відмовляючись навіть приймати від них святі таїнства. Вони об'єднувались у незалежні спільноти і стали ненависними водночас синьйорам, імперії та міським управам.

Врешті прийшов святий Франциск і став ширити своє вчення про любов до убогості. Воно не суперечило приписам церкви, і завдяки цьому церква прийняла заклик до суворості звичаїв, який кинули ті давні рухи, й очистила їх від елементів хаосу, що загніздились були в них. Це мало б започаткувати добу смирення й святості, одначе францисканський чин набирав моці, притягуючи до себе найкращих людей, поволі ставав всеможним і надто погрузав у мирських ділах, тому чимало францисканців захотіли повернути йому давню чистоту. Зробити се було нелегко, тим паче орденові, який на час мого побуту в тій обителі налічував уже понад тридцять тисяч членів, розкиданих по цілому світі. Але попри все чимало братів святого Франциска заперечували правило, що його виробив для себе орден — мовляв, він сам уже перейняв звичаї тих Церковних інституцій, задля реформування яких він виник. І сталось це, мовляв, ще за життя самого Франциска — орден зрадив слова його та цілі. Багато хто відкрив тоді для себе твір одного ченця-цистерціанця, який писав на зорі XII століття нашої ери; звали його Йоахимом і приписували йому пророчий дух. Справді, він провіщав настання нової доби, коли Христовий дух, давно вже знівечений ділами його лжеапостолів, знову сповниться на землі. Терміни настання цієї доби, які він проголосив, ясно всім показали, що, сам того не відаючи, він говорив про францисканський чин. Чимало францисканців вельми втішились з цього, але, схоже, перебрали міру, бо в середині століття в Парижі сорбонські богослови засудили вчення авви Йоахима, мабуть, тому, що надто вчені францисканці (та й домініканці) здобували надто великий вплив в університетах Франції і їх хотіли позбутися, затаврувавши як єретиків. Цього, однак, не сталося, і було то велике благо для церкви, адже дало змогу поширюватися творам Томи Аквінця і Бонавентури Баньореджійця, які єретиками аж ніяк не були. Це свідчить про те, що й у Парижі вчені мужі не мали чіткого розуміння, або ж хтось хотів ще більше збити їх з пантелику, переслідуючи свої цілі. Це і є те лихо, що його приносить єресь християнському людові: вона затуманює думки і не одного спонукає стати інквізитором задля особистої користі. Побачене згодом у цій обителі (про що мовитиму далі) зродило у мені думку, що нерідко самі інквізитори творять єретиків. І не лише в тім сенсі, що вони бачать єретиків там, де їх катма: вони з таким запалом придушують єретичну заразу, що багато хто ладен пристати до єресі лише з ненависті до них. Це воістину безвихідне коло, що його вимудрував диявол, хай простить мене Господь.

Але я говорив про йоахимітську єресь (якщо це була єресь). І от з'явився в Тоскані один францисканець, Ґерард з Борґо Сан