Читати книгу - "Людина біжить над прірвою"

class="p">Відразу стало тихо й затишно, утих дитячий плач і козиняче мекання. В мешканні (що складалося з однієї кімнати й кухні, не рахуючи присінок і веранди) вони швидко навели лад: поприбирали й почіпляли знову на стіни образи та поклали речі на свої місця, як вони робили щодня, й попідмітали шпаруни. Козенята весело й здивовано дибали по хаті, куди їх було забрано з веранди, і, певно, тішились зі світла й лагідної тиші. А Максим стояв, не роздягаючись, і пильно дивився на дружину й на синка Бориса, шукаючи в них якихось особливих змін, що, здавалося, мусіли б бути після цієї ночі, такої для нього довгої, як вічність.

Та не встиг він роздивитись як слід, як на вулиці загула машина. Вона під’їхала до хати й стала... Максим мимоволі шарпнувся до дверей. Швидко вийшов із хати в присінки, на веранду... наміряючись шугнути в ніч. Все це робив більш підсвідомо, ніж здаючи собі справу, — якось по-вовчому, інстинктивно, чуючи загибель... Та на ґанку Максим спокійно зупинився, так само інстинктивно. Назустріч із сутіні виринула людина, а за нею ще кілька тіней. Людина була в військовій уніформі, а ті, що підходили за нею, були добре озброєні: шестеро автоматників із «фінками» напоготові.

— Здравствуйте! — привіталась по-російському людина, — та, що була спереду.

— Добрий вечір, — відповів Максим.

— Чи тут живе е... громадянин... Максим Колот?.. Архітектор, інженер-архітектор...

Павза.

Тут... ніби...

— Ніби?

— Ніби...

— А чи він дома?

— Дома.

— А як до нього пройти?

— А отак ідіть просто через присінки, а потім зразу ліворуч...

Серце Максимове чомусь нагло затіпалось, у ньому на мить прокинувся мисливський чортик. От вони зараз підуть у хату, а він — круть! — як вітер... Але це лише мить, а за тим знову нахлинула байдужість і все залила, як вода іскру. «Куди?! Та й чого?.. А головне — куди?!»

— Дякую, — посміхнувся вголос гість. — А чи ви не могли б нас провести до нього?

«Цей знає, що робить», — подумав Максим і байдуже відповів:

— Добре, — і пішов наперед.

Вони ввійшли до хати. Автоматники стали, як ідоли, на всіх дверях і на ґанку, а двоє — на кухні, з автоматами напоготові. Стояли мовчки, понуро й байдуже, лише пряли очима, стежачи за кожним рухом присутніх. Гість привітався в хаті, а тоді звернувся до Максима:

— Ну, де ж він?

— Я тут.

— А-а... — роблено здивувався гість і заговорив трохи втомлено, трохи весело: — Дуже приємно. Будьмо знайомі. Я — начальник спецвідділу Н-ської орденоносної Сталінградської танкової дивізії... Прошу любити й шанувати. (В голосі його весь час бриніла тонюсінька нотка іронії). А як маю честь вас титулувати точно?

— Колот.

— Ви дуже скромні, громадянине Колот. Чи то ж не ви були заслужений діяч УРСР?..

— Можливо...

— Знаю, знаю... — При цих словах начальник спецвідділу зміряв Максима оком з ніг до голови й мовби сумовито скривився, зупинившись поглядом на його ганчір’яних подертих бурках.

— Зле вас шанувала «Нова Европа», маестро.

— Зле... — згодився Максим, промовивши це понуро, з такою ж самою ноткою іронії, як і в гостя.

Якусь мить вони стояли мовчки один навпроти одного. Начальник спецвідділу був низенький на зріст, такого ж віку, як і Максим, але дрібний, ще й кирпатий, зовсім як хлопчик насупроти Максима. Максим височів над ним на цілу голову, дивився на гостя згори й думав, що при такому страшному титулі цей «начальник» має досить не страшний вигляд. Начальник бачив, що Максим пильно розглядав його, але не реагував на те. Уніформою він зовсім не відрізнявся від автоматників, лише на ковнірі блюзи під шинелею мав дрібні червоні зірочки, що лисніли, як краплі крові. В цілому ж він мав досить буденний вигляд у своїй смушковій шапці-«ушанці», сірій шинелі й повстяниках, з револьвером і пляншеткою. Фронтовий вигляд.

По короткій павзі взаємних оглядин гість звернувся до Максима:

— А тепер до діла... Де ваше робоче місце, громадянине Колот?.. — і, не чекаючи відповіді, попрямував із кухні до великої кімнати, присвічуючи собі ліхтариком. Там стояв великий стіл, завалений книгами, теками й згортками паперу, шматками лінолеуму, розпочатими й не закінченими офортами по міді, різними кресленнями та відбитками гравюр, що повипадали з тек. Стіл був великий, справжній верстат, а на ньому був хаос, як на тічку. Гість заходився біля того стола господарювати.

— Маєте ще якусь лямпу?.. Добре. Засвітіть... Ні, не ви, ваша дружина! Ви сідайте тут.

Дружина знайшла й засвітила другу лямпу. Власне, засвітив один із автоматників, бо в дружини тремтіли руки, — засвітив, приніс і поставив посеред столу, а дружині «порадив» сидіти на кухні.

В хаті стало ясно, ніби в свято.

— Сідайте, — повторив гість запрошення Максимові.

Та Максим не сідав, воліючи стояти. Він тільки глянув на синка, що стояв біля дверей, здивований і вражений, не розуміючи, що саме відбувається, — а потім промовив тихо, але енергійно, звертаючись до начальника:

— Тільки прошу вас, не робіть дива для дитини й жінки, порайтесь швидше, без зайвих слів і шуму... Потім будете шуміти...

Гість спалахнув. Але глипнув на Бориса, що блискучими очима розглядав автоматників (справжніх автоматників!) і його — їхнього командира (справжнього командира!), — глянув, якось чудно пересмикнув бровою й одвернувся мовчки. «Добре», — буркнув по якімсь часі, поринувши в папери та різні шпаргалки на столі. Він розкривав теки й течки, гортав різні папірці, розглядав з цікавістю креслення — проекти різних споруд і клав їх назад за порядком. Розглядав відбитки незграбних гравюр: дереворитів та ліноритів, що назбиралися й зберігалися в цім домі з самих студентських років Максима. Розглядав вирізки з газет і часописів, різні друковані проекти Максима та його графічні ілюстрації. Розглядав книги. Він почувався як у себе вдома, поринув у споглядання Максимовою господарства, ні — Максимової душі, так ніби це він розглядав родинні інтимні