Читати книгу - "Дефіляда в Москві"

Ми проти Гітлера і проти Сталіна!

Українці-арійці, гуртуйтесь довкола Залізних Полків Братства «Онуків Святослава», ми разом здобудемо Велику Україну від Атлантики до Уралу.

Слава нації! Смерть ворогам!

Ці хлопці, Митрику, ні до чого не закликали, але повітря в Чернівцях після їхніх листівок трохи посвіжішало — не всі такі, як (далі щось густо закреслено), бо справді, скільки можна бути чиїмось васалом, чи як воно називається, може, — сателітом? Я не кажу, що нам треба і з Гітлером воювати, хоча (далі густо закреслено), Митрику, я дуже скучила за тобою, я би тебе всього обцілувала, а як згадаю ті наші ночі, то мені млість до серця підходить і шкіра сирітками вкривається, якби я тобі (далі закреслено), мушу тобі розказати, як приїжджав сам Адольф Гітлер, його супроводжував наш губернатор і багато всяких чинів, Гітлер, відай, їде в Москву на ту саму дефіляду, на яку й ти втік від мене, словом, я виділа, як вони їхали від аеродрому до крайової управи, вулиці всі попередньо були оточені нашою поліцією, були й есесмани його, Гітлерові, в чорних піджаках, усі якісь довготелесі, тепер я починаю вірити тамтим онукам Святослава, які кажуть, що то ми справжні арійці, бо наші хлопці такі файні й показні, а ці німецькі есесмани, як дощові черваки, довгі й білясті, але були подекуди і файні німці, особливо один в уніформі люфтваффе, він високий і ставний, очі в нього не водянисто-голубуваті, а глибокі, темно-сірі, з пухнастими віями, що роблять його погляд м'яким, оксамитовим, теплим, наче гладить очима, і посмішка у нього відкрита, відразу міняє його вираз обличчя — воно непорушне, мов з мармуру вирізьблене, то враз, як — літо лагідне, але ти не думай нічого, Митрику, Адольф Алоїзич, чи як пишуть газети, ВФНН вирішив поспілкуватися з чернівчанами, по радіо оголосили, що буде він промовляти з балкона маґістрату, але не сказали, о котрій годині, наші роззяви стояли на майдані з п'ятої години ранку, там і снідали, потім почали пити потроху вино, потім сварилися за вигідні місця, а вже десь коло дев'ятої години побились, коли зчинилась бійка, чернівецька поліція очистила майдан, і якби тоді вийшов Алоїзич, він би не мав до кого промовляти, майдан оточили в три ряди есесмани і «вдячний український народ», як пишуть наші газети, пропускали на майдан по перепустках, мені Гельмут дістав, а на дахах лежали есесівські снайпери, Гітлер Адольф вийшов на балкон, усі крикнули «Гайль!», послухали зо п'ять хвилин промову, і більше він не хотів говорити, був він трохи блідий, у шкірянім пальті й кашкеті, насунутому на очі, що говорив — я не втямила, щось про велику Німеччину, але я бігме, Митрику, ні разу не почула слово «Україна», вочевидь, Алоїзич виголосив щось зі своїх давно завчених «експромтів», достеменно не усвідомивши, де і чому він знаходиться, словом, не сподобався мені твій Адольф Великий, Дмитре, я не знаю, ти собі як хочеш, але нам із німцями не по дорозі, Гітлер говорив через мікрофони, кричав, вводив себе в істеричний стан, але ні на кого не справив особливого враження, після того всього Гітлер полетів, кажуть, був задоволений тим, як його вітали у цьому «давньонімецькому місті Черновітс», чуєш, Митре, як твої німаки наше місто називають, ти не думай, що я за більшовиків, так, я читала їхніх письменників, але то в першу чергу українські мистці Тичина, Куліш, Хвильовий, вони всі самі постраждали від комуністів, хоча й самі винні, бо мали вибір і могли піти шляхом Маланюка й Олеся, не мусили служити комуністам, хоча я нікого не засуджую, окрім тебе, бо тобі не буде прощення, якщо будеш із чужими любитись і невинних, хай вони і москалі, людей різати, Митре, а твій Гітлер — мудак!

На цьому слові буду кінчати свого короткого листа, бажаю тобі, коханий Дмитре, весело відбути цю вашу дефіляду в Москві, і вертайся в Чернівці, бо я дуже чекаю, Митрику, ти мені вже снився кілька разів й якщо ти спитаєш — як? — то я не розкажу, бо встидаюсь, не смійся, а снишся ти мені по-всякому, і довго, міцно цілую тебе. Генця.

ДИКИЙ СХІД – 2

— До Покрови його треба взяти, чуєш, хорунжий? — шептав на вухо Дмитрові Левицькому командувач військ спеціяльного призначення генерал-сотник Микола Лебедин.

Дмитро чув. Він дивився на срібний тризуб, вишитий на погоні, — гарне шиття, але як ці генеральські відзнаки важко даються! Принаймні цьому чоловікові, котрий перед ним, вони дались не за паркетне шаркання, — сам йшов у шеренгах «спецняків» (жарґон заздрісної піхоти), які вривались першими у Москву.

— До Покрови не вдасться, — сказав Дмитро, — залишилося чотири дні, а це ж його ліжбище аж на Уралі, під Свердловськом, а фронт ще який-не-який подекуди є. Та й чому саме до Покрови, аби відрапортувати Проводу ОУН «до дати», як колись більшовики до з'їзду ВКП(б)?

— Ти багато говориш, хорунжий, — сказав без звичного металу в голосі генерал. — Я не збираюсь рапортувати Бандері до великого свята, це — абсурд. Кажу тобі — до Покрови, тому, що на Уралі може раптово початись зима, поки що стоять останні теплі дні. Хочеш по бузувірських морозах і жорстоких снігах полювати за вуйком Йосипом? Чи?

— То воно краще, коли ще тепло.

— Візьмеш Сталіна, хід усієї війни зміниться, це маєш розуміти, ти не просто якогось розбійника ловиш, без Сталіна ті розрізнені совєтські частини, які ще чинять опір нам, німцям і решті союзників, очевидно, складуть зброю. Зрозумів?

Дмитро все розумів. Генерал Лебедин лукавить, полонений Сталін їм все-таки потрібен «до дати». Але не до Покрови, а до 7-го листопада, дня, коли у те не розбитому Совєтському Союзі, у їхній столиці Москві на Красній площі відбувались ґрандіозні дефіляди. Невже хочуть провести свою дефіляду? Сумнівів майже не залишилось.

— Пане генерале, — сказав сухо Дмитро, — я спіймаю Сталіна, але прошу за це одного привілею.

— Проси, хлопче, — розсміявся Лебедин. — Золотий Гетьманський Хрест? Чин поручника, а може, й осавула? Чи, може, хочеш стати ад'ютантом у