Читати книгу - "Мертві душі"

"А я до чоловічка одного", сказав Чичиков. ,

"Ну, що там чоловічок, кинь його! їдьмо до мене!"

"Ні, не можна, є діло".

"Ну, от уже й діло! вже й вигадав! ох ти Оподелдок Іванович!"

"Таки справді, діло, та ще й нагальне".

"Іду на парі, брешеш! ну скажи тільки, до кого їдеш?"

"Ну, до Собакевича".

Тут Ноздрьов зареготав тим дзвінким сміхом, яким заливається тільки свіжа здорова людина, в якої всі до одного показуються білі, як цукор, зуби, тремтять і стрибають щоки, і сусід за двома дверима, в третій кімнаті, кидається спросоння, витріщивши очі й промовляючи: "як же його розібрало!"

"Що ж тут смішного", сказав Чичиков, почасти незадоволений з такого сміху.

Але Ноздрьов і далі реготав на все горло, приказуючи: "ой рятуй, їй-право, лусну зо сміху!"

"Нічого немає смішного: я дав йому слово", сказав Чичиков.

"Та ж тобі життя буде немиле, коли приїдеш до нього, це просто скупердяга! Я ж знаю твою вдачу, ти гірко опечешся, якщо думаєш знайти там банчок і добру пляшку якого-небудь бонбону. Слухай, братіку: ну к чорту Собакевича, їдьмо зараз до мене! яким баликом почастую! Пономарьов бестія так розкланювався, каже: для вас тільки, весь ярмарок, каже, обшукайте, не знайдете такого. Але ж шахрай страшенний. Я йому в вічі це казав: ви, кажу, з нашим відкупщиком найперші шахраї! Сміється бестія, та бороду гладить. Ми з Кувшинниковим щодня снідали в його крамниці. Ах, брат, забув сказати тобі: знаю, що ти тепер не відчепишся, але за десять тисяч не віддам, наперед кажу... Гей, Порфирію", закричав він, підійшовши до вікна, на свого слугу, що держав у одній руці ножик, а в другій шкоринку хліба з шматком балика, який пощастило йому мимохідь відрізати, виймаючи щось там із брички. "Гей, Порфирію!" кричав Ноздрьов: "а внеси щеня! Яке щеня!" продовжував він, звертаючись до Чичикова. "Крадене, і за себе самого не відда- , вав хазяїн. Я йому обіцяв булану кобилу, яку, пам'ятаєш, виміняв у Хвостирьова..." Чичиков, проте, зроду не бачив ні буланої кобили, ні Хвостирьова.

"Пане! нічого не хочете закусити?" сказала в цей час, підходячи до нього, стара.

"Нічого. Ех, брат, як погуляли! А втім, дай чарку горілки. Яка в тебе є?"

"Ганусівка"44, відповіла стара.

"Ну, давай ганусівки", сказав Ноздрьов.

"Давай вже й мені чарку!" сказав білявий.

"В театрі одна актриса так каналія співала,;як канарейка! Кувшинников, який сидів біля мене, "от", каже, "брат, поласувати б полуничкою!" Самих балаганів, я думаю було п'ятдесят. Фенарді45 чотири години крутився вітряком". Тут він узяв чарку з рук старої, яка йому за те низько вклонилась. "А, давай його сюди!" закричав він, побачивши Порфирія, що ввійшов зі щеням. Порфирій був одягнений так само, як і пан, в якомусь архалуку, підбитому ватою, але трохи більше заяложеному.

"Давай його, клади сюди на підлогу!"

Порфирій поклав щеня на підлогу, яке, витягшись на всі чотири лапи, нюхало землю.

"От щеня!" сказав Ноздрьов, узявши його за спинку й піднявши рукою. Щеня досить жалісно заскавуліло.

"Але ж ти не зробив того, що я тобі казав", промовив Ноздрьов, повернувшись до Порфирія і розглядаючи пильно черево щеняти: "і не подумав вичесати його?"

"Ні, я його вичісував".

"А чому ж блохи?"

"Не можу знати. Могли як-небудь з брички поналазити".

"Брешеш, брешеш, і на думці не мав чесати, я думаю, дурню, ще й своїх напустив. А глянь, Чичиков, глянь, які вуха, на лишень помацай рукою".

"Та навіщо, я й так бачу: доброї породи!" відповів Чичиков.

"Ні, ти візьми-таки, помацай вуха!"

Чичиков, щоб догодите йому, помацав вуха, промовивши: "еге, гарний буде собака".

"А ніс, чуєш, який холодний? ось візьми рукою". Не бажаючи образити його, Чичиков узяв і за ніс, сказавши: "гарний нюх".

"Справжній мордаш", продовжував Ноздрьов: "я, признатись, давно гострив зуби на мордаща. На, Порфирію, віднеси його!"

Порфирій, узявши щеня під черево, поніс його в бричку.

"Слухай, Чичиков, ти мусиш неодмінно тепер їхати до мене: п'ять верст усього, духом домчимо, а там уже можеш і до Собакевяча".

"А що ж", подумав собі Чичиков: "заїду я справді до Ноздрьова. Чим же він гірший за інших, така сама людина, та ще й програвся. Проворний він, як видно, на все, значить, у нього дурно можна щось випросити". "Гаразд, поїдемо", сказав він: "тільки цур не затримувати, мені час дорогий".

"Ну, голубе, оце діло! Оце добре, стривай-бо, я тебе поцілую за це". Тут Ноздрьов і Чичиков поцілувались. "І славно: утрьох і покотимо!"

"Ні, ти вже, будь ласка, мене відпусти", казав білявий: "мені треба додому".

"Пусте, пусте, брат, не пущу".

"Справді, жінка буде сердитись, тепер же ти можеш пересісти ось на їхню бричку".

"Ні, ні, ні! І не думай!"

Білявий був один із тих людей, в характері яких на перший погляд є якась упертість. Ще не встигнеш розкрити рота, як вони вже ладні сперечатись і, здається, ніколи не погодяться на те, що явно протилежне їх характеру думок, що ніколи не назвуть дурного розумним і що особливо не згодяться танцювати під чужу дудку; а кінчиться завжди тим, що в характері їх виявиться м'якість, що вони згодяться саме на те, що відкидали, дурне назвуть розумним і підуть потім витанцьовувати якнайкраще під чужу дудку, словом, почнуть гладенько, а кінчать гидкенько.

"Дурниця!" сказав Ноздрьов у відповідь на якесь заперечення білявого, надів йому на голову картуз, і — білявий пішов слідом за ними.

"За горілочку, пане, не заплатили..." сказала стара.

"А, добре, добре, матінко. Слухай, зятьок! заплати будь ласка. В мене немає ні копійки в кишені".

"Скільки тобі?" сказав зятьок.

"Та що, батечку, всього двогривенюс46", відповіла стара. "Бреши, бреши. Дай їй полтину47, вистачить з неї".

"Малувато, пане", сказала стара, проте взяла гроші з подякою і ще побігла мерщій відчиняти їм двері Вона не зазнала збитків, бо заправила вчетверо проти того, що коштувала горілка.

Приїжджі посідали. Бричка Чичикова їхала поруч з бричкою, де сиділи Ноздрьов та його зять, і тому вони всі троє могли вільно