Читати книгу - "Ворошиловград"

— Ось бачиш, — погодився Коча.

— А чому Ернст?

— Він перекопав тут півдолини. Шукає німецькі танки.

— Танки?

— Угу.

— Для чого йому танки?

— Не знаю, — признався Коча. — Для самоствердження. Він говорить, що десь тут у наших місцях лишилось кілька танків. Ну і шукає тепер. У нього вдома цілий фашистський арсенал — автомати, снаряди, ордени. Але при цьому він не фашист, — попередив Коча. — Через це і Ернст Тельман.

— Ясно, — зрозумів я.

— Німецький танк, — додав, підійшовши, Травмований, — великих грошей коштує. Тільки хуй він що відкопає.

— Чому? — не зрозумів я.

— Гєра, — роздратовано сказав Травмований, — це ж не мішок картоплі, це 60 тонн заліза. Чим він його, саперною лопаткою копати буде? Ладно, давай працювати.

Травмований незадоволено розвернувся і зник у гаражі. Я побрів за ним. 60 тонн, думав, справді не мішок картоплі.

*

Для себе я виявив, що робота може приносити якщо не задоволення, то принаймні почуття чесно виконаного обов'язку. Востаннє щось подібне я відчував у третьому класі місцевої школи, коли нас вивозили збирати яблука в радгоспних садах і ми старанно шукали важкі опалі фрукти в холодній вересневій траві. У суботу машин було більше, ніж зазвичай. Вони рухались на північ, у бік Харкова. Коча радісно рахував бабло, переживаючи, чи стане на всіх запасів пального, оскільки бензовоз мав приїхати лише наступного тижня.

*

Вдень, коли черга спала, а сонце викотилось на найвищу точку, я скинув важкі рукавиці, попередив Кочу, що відійду на годину, і рушив уздовж пагорба, подалі від траси.

Навіть не знаю, куди саме я збирався йти, скоріш за все, просто потрібно було від усього цього перепочити, пройтися мальовничими околицями, так би мовити. Спустившись із пагорба в балку і вибравшись нагору, я вийшов на безкінечні кукурудзяні поля, котрі тяглися до обрію, та й за обрієм, схоже, вони так само тяглися. Жодної дороги туг не було, тож я просто пішов уперед, намагаючись, аби сонце світило в спину і не сліпило очей. Краєвид був салатовим від молодої кукурудзи й чорним від сухої землі, де-не-де траплялись невеликі западини, місцевість нагадувала поле для гольфа, на якому для чогось висіяли кукурудзу. Раптом попереду, метрів за двісті, помітив якусь постать, хтось завмер, прислухаючись до навколишньої тиші. Я не міг розгледіти, хто саме це був, і подумав, що ми дивно, мабуть, тут виглядаємо — посеред кукурудзи, посеред чорноземних масивів, дивно і підозріло. А підійшовши, упізнав Катю.

Була вона в джинсовому комбінезоні, в якому їй, мабуть, було важко рухатись по такій спеці. Під комбінезоном мала яскраво-жовту майку. На ногах у неї були ті самі сандалі, що й минулого разу. Вона мене теж помітила, стояла й чекала, доки я підійду.

— Що ти тут робиш? — запитав я замість привітання.

— А ти? — вона, схоже, зовсім не здивувалась, побачивши мене.

— Тебе шукав.

— Ага, розповідай, — вона дивилась холодно й недовірливо.

— Привіт, — простягнув їй руку.

Вона якусь мить подумала, тоді простягла свою. Навіть посміхнулась, хоча скоріше зневажливо, аніж дружньо.

— Так що ти тут робиш?

— Пахмутову шукаю.

— Кого? — не зрозумів я.

— Пахмутову. Вівчарку. Вона постійно сюди забігає, в поля.

— Повернеться. Собаки — вони мудрі.

— Та вона стара зовсім, — занепокоєно сказала Катя. — У неї склероз. Вона пару разів вибігала на трасу, я її потім ледве знаходила. Добре, що її тут усі знають, тому ніхто не чіпає.

— Так прив'яжи її. Щоби вона не тікала.

— Давай я тебе прив'яжу, — розізлилась Катя. — Щоби ти не тікав.

Ну все, все, — примирливо сказав я.

Але Катя вже не слухала. Відвернулась і почала кликати свою вівчарку.

— Пахмутова! — кричала вона в порожні поля. — Пахмутоваааа!

І тут з'явився дивний звук. Він наростав, розпадаючись на деренчливі ноти й розвалюючи собою тишу, мов криголам річкові льоди. Катя враз напружилась і подивилась угору. Небом рухався дивний предмет. Рухався він у наш бік, і незабаром я зрозумів, що це кукурудзяник, АН-2.

Несподівано Катя кинулась до мене і, потягнувши за рукав, упала на землю. Я впав на неї. Нічого собі, подумав.

А Катя враз зашепотіла:

— Лежи тихо й не рухайся. І прикрий мене. У мене майка яскрава, можуть помітити.

— Хто? — не зрозумів я.

— Кукурудзяники.

— Це що — їхня авіація?

— Так. Краще їм на очі не потрапляти. Вони не люблять, коли хтось заходить на їхню територію. Можуть бути проблеми.

— Та ладно, — я спробував підвестись.

Але Катя жорстко потягла мене на себе і сказала з непідробним переляком у голосі:

— Лежи, я сказала!

Я ввіткнувся обличчям їй у плече. Земля під її волоссям була суха й потріскана, кукурудзяними стеблами перебігали мурахи, і пил забивався Каті в чорне волосся. Очі в неї були кольору пилу, вона ніби намагалася злитись із місцевістю й лишитись непоміченою. Літак тим часом підлітав, гудів відчайдушно й погрозливо, і якоїсь миті я прикрив Катю собою, втиснувшись у неї, як у траву. Вона насторожено дихала і раптом ковзнула рукою мені під футболку.

— Ти зовсім мокрий, — сказала здивовано.

— Це від сонця.

— Лежи тихо, — повторила.

— Який у тебе незручний комбінезон, — я намагався розстебнути ґудзики на її шлейках і просунути руку їй під футболку, але вони не піддавались, я марно їх смикав і тягнув на себе, нервував і злився, а вона якось відсторонено й невагомо торкалась моєї шкіри, втім, навіть не дивлячись на мене. Вона вся зосередилась на цьому літакові, що раптом важкою тінню шугнув по наших тілах, оглушив ревом і швидко почав віддалятись, лишаючи по собі дим, чад і пустку. Мені навіть удалось розстебнути їй один із ґудзиків, але тут вона, схоже, відчула, що небезпека минула, і враз, витягнувши свою руку мені з-під футболки, легко мене відштовхнула.

— Все, досить, — сказала і підвелась.

— Почекай, — не зрозумів я. — Куди ти?

— Вставай.

— Та куди ти? Чекай.

— Досить, — спокійно повторила вона і застебнула ґудзик, над яким я так довго бився.

Чорт, подумав я.

І раптом почув над головою важке дихання. Підвівшись, побачив коло себе вівчарку. Я навіть не помітив, коли вона підійшла. Тепер бабуся Пахмутова стояла поруч і дивилась на мене з якимось непідробним здивуванням — мовляв, що ти від нас хочеш. І я не знав, що їй відповісти.

— Все, пішли, — сказала Катя й рушила в бік телевежі, що стриміла з-поза обрію. Пахмутова охоче рушила за нею. Я підвівся, обтрусив пил і обламано потягся за ними.

Дорогою Катя мовчала, на мої спроби зав'язати розмову не звертала уваги, щось мугикала собі під носа й розмовляла