Читати книгу - "В країні дрімучих трав"

Я здав книжки. Але, викликаючи деякий подив бібліотекаря, залишився сидіти в прохолодному, тихому читальному залі, де зараз, опівдні, навіть літнє палюче сонце, пробившись крізь густу зелень дерев і плутаючись у завісках, дещо нерішуче кидало своє проміння на квіти в горщиках, на книжки, на людей. Думки мої линули в одному напрямку.

За підказкою Дарвіна, Фабр виявив безпомилкове чуття напрямку в деяких комах. Бджола нібито перехитрила і Дарвіна, і натураліста Фабра. Тут своєрідний прояв інстинкту. І ще Фабр припустив, що якийсь Дуже тонкий запах, цілком невловимий для нашого носа, кличе метеликів-самців крізь бурю, негоду, в темну ніч до самки.

Ні, не тільки до самки, а й до того предмета, який увібрав у себе невловимий для людей запах.

Я думав: “Чи можна сумніватися, що з допомогою складних аналізів буде одержано сполуку, яка принаджуватиме метеликів за десятки кілометрів? Хіба не можу я припустити, що ці метелики — дубові шовкопряди й сатурнії — можуть стати ще надійнішими листоношами, ніж поштові голуби?”

Безперечно: метелики завжди летять на світло. Тут я згадав інші слова, що збереглися на обгорілій записці Думчева: “Прошу Вас, засвічуйте мою лампу з рефлектором”.

В лабораторії, біля самісінького вікна, що виходить на захід, на дерев’яній підставці стояла лампа. Її засвічували, і метелики летіли на світло.

Чи можна до спинки метелика прив’язати ниточкою одну з тих дивних крихітних записок, які випадково попали до мене? Безумовно! І, очевидно, багато, дуже багато таких крихітних записок посилав Думчев на світло лампи з рефлектором, яку він просив засвічувати в своїй лабораторії. Живі листоноші прилітали й приносили записки. Але Поліна Олександрівна і не здогадувалася про ті листи. Зараз ці листи лежать, вкриті товстим шаром пилюки.

Забуті в пилюці листоноші, що колись трепетно пурхали по лабораторії зі своїми листами, тепер вони мертві! І листи-записки, написані теплою рукою людини, ніким ще не прочитані, чекають, хочуть повідомити про долю того, хто їх надіслав.

Я мчав вулицями містечка — туди, в лабораторію. Було гамірно. Жарко. Яскраво світило сонце. А мені ввижався нічний поїзд, місяць, і я знову чув хрипкуватий старечий голос, що розповідав про зникнення дивного лікаря. Я бачив перед собою людину, яку переслідують. Вона поспішає, покидає свою домівку і не може або боїться зрозуміло й просто розповісти, як її врятувати, як почути її здалеку. Вона пише записку. Але просьбу виконати не змогли: запискою розпалили самовар.

Швидше, швидше! Ще кілька хвилин — і під стареньким мікроскопом в лабораторії оживе і розкриється переді мною справжня історія зникнення Думчева. Я піду слідами, майже загубленими під порохнявою років. Так буде знайдено й прочитано весь літопис наукових відкриттів Думчева — літопис, короткі уривки якого я випадково знайшов. Швидше, швидше!..

“АКУРАТНІШЕ, ГРОМАДЯНИНЕ!”

Я поспішав до лабораторії і думав: який жаль — мені бракує часу забігти зараз до професора Тарасевича і розповісти йому про все. Після того як я побував у лабораторії, я вже кілька разів заходив до інституту, та все не заставав його. Мені казали: “Директор у справах ремонту інституту буває в різних установах, і його важко застати на місці”. Але який щасливий випадок! Завернув на бульвар і здибався з професором Тарасевичем. Мені здалося, ніби він подивився на мене відсутнім поглядом і відповів на привітання абсолютно машинально.

— Думчев! Лікар Думчев жив у вашому Ченську! — сказав я, зупиняючи Степана Єгоровича.

— Думчев? Який Думчев? Про кого ви кажете?

Я кажу про того Думчева, який писав мікрозаписки. А ми їх вважали за жарт і чиїсь штучки!

І відразу ж зникли врівноваженість, спокій і витримка професора Тарасевича.

З хвилюванням і нетерпінням, підганяючи сам себе, я почав розповідати все, що випадково і невипадково взнав, відкрив і знайшов у ці дні.

— І от тепер, — підсумував я, — треба поспішати до лабораторії, щоб прочитати всю історію Думчева, надіслану ним у записках на крилах метеликів.

— Все правильно! — вигукнув Тарасевич. — Адже записочки, що ми їх прочитали під мікроскопом, справді дуже легко прив’язати ниточкою до тіла комахи й переслати на потрібну адресу. Вдаються до мікрофотографування. І це не є щось нове. Коли в сімдесятих роках минулого століття Париж був у облозі, французький фотограф Дагрон запропонував листуватися з обложеним містом за допомогою мікрофотографії. Текст листа, депеші, донесення фотоапарат зменшував до такого розміру, що вони вкладалися в зубочистку. І поштовий голуб, до крила якого прив’язували зубочистку з донесенням, приносив мікролиста в обложене місто. Там його читали — проектували на великий екран. Ви кажете, що в обгорілій записці пропонувалося ставити рефлектор. Це — подразнення світлом: комахи летіли на нього в лабораторію. Та шкода, що записка обгоріла. Адже, можливо, там ішлося й про інші способи принаджування комах на інші адреси. Ось, наприклад, метелик-адмірал, або Ванесса атланта, має пристрасть до шумуючого березового соку. Він відчуває його на дуже далекій відстані. Пам’ятаю, я був ще студентом і на практиці перевіряв гостроту нюху в метеликів. Побачивши, як “адмірали” зліталися до берези і занурювали свої хоботки в тріщину деревної кори, я почав мазати березовим соком, що заграв, деревце молодої тополі. І що ж ви думаєте? Метелик-адмірал летів на тополю і припадав до її кори. Одного разу я витер березу ганчіркою. Іду з ганчіркою, а за мною метелики летять. А от метелика-жалібника я часто знаходив на напівзогнилій корбі біля колодязя: дерево там було гниле, поросле зеленим мохом. Взяв я одного дня кілька гнилючок, намочив у кадобі й добре заховав. Дивлюсь: летить жалібник просто до моїх гнилючок, які я сховав у найпотаємнішому куточку.

— Так, так, я ознайомився з листуванням Дарвіна і Фабра. Там розповідається про чуття напрямку в деяких комах… Одначе я поспішаю до лабораторії.

— Але будьте уважні, попереджаю: обережність, акуратність! Певно, листи-трубочки валяються в пилюці. Шовковинки, якими їх було прив’язано до метеликів, звичайно, давно зотліли, згнили. Слід там усе оглянути з лупою в руці. До речі, яка адреса?.. Ви кажете, що раніше цей провулок називався Верхньотроїцьким? Будинок з башточкою? Постараюсь, неодмінно постараюсь години за дві-три зайти туди.

Ми розпрощалися. Я вже повернув був з бульвару і пішов вулицею, коли почув вигук. Тарасевича:

— Я наздогнав вас, щоб сказати: із спинок жуків, джмелів порох без мене не витирати. На їхніх спинках можуть бути різні умовні позначки.

— Позначки?

— Шкода, поспішаю. Але річ ось у чім: я особисто брав участь