Читати книгу - "Кім"

Обличчя старого спалахнуло гордощами:

— Моя дитина! — коротко сказав він і старанно натягнув повід, примушуючи поні гордовито вигнути шию.

— Мене мають бити при поліції? — залементував візник. — Справедливість! Я вимагаю справедливості…

— Я маю спинятися через вереск мавпи, яка вивернула десять тисяч мішків перед носом молодої коняки? Так же можна і зіпсувати кобилу.

— Він каже правду. Він каже правду. Але ж як добре вона слухається вершника, — сказав старий.

Візник сховався під колесами свого воза і звідти погрожував всіляко помститися.

— А міцні хлопці, оці твої сини, — спокійно сказав поліцейський, длубаючись у зубах.

Вершник востаннє добряче шмагонув візника і пустив коня тихим чвалом.

— Мій батьку! — він прогарцював десять ярдів назад і спішився.

Старий умить зіскочив із поні й вони обнялися, як то водиться між батьком і сином на Сході.

Розділ 4

Удача — це також не панна,

а шльондра, найбільша з усіх —

вертка, вередлива, оманна,

невірна в стосунках людських.

В розмові — на іншого зирка,

з побачення — з іншим тіка.

А вирішиш: «Досить!» —

пробачення просить

І смика тебе за рукав.

Щедрою будь, моя Доле,

хоч я не женусь за тобою…

Та я й не тікаю від Долі,

тож хай обдарує любов’ю.

(Замовляння долі)[63]

Далі вони перемовлялися пошепки. Кім зупинився було під деревом, але Лама нетерпляче осмикнув його.

— Ходімо далі. Річки тут немає.

— Овва! Хіба ж ми досі мало пройшли! Наша річка не втече. Потерпи — і він нам щось дасть.

— Це, — зненацька сказав старий солдат, — Друг Зірок. Він приніс мені вчора новину. Йому було видіння, що Сам особисто віддав наказ про війну.

— Гм! — вимовив його син глибоким грудним голосом. — Він наслухався базарних чуток і має з того зиск.

Батько тільки розсміявся:

— Принаймні, він не їздить до мене просити нового бойового коня та боги знають скільки рупій. Полки твоїх братів теж отримали наказ?

— Я не знаю. Я взяв відпустку і мерщій приїхав до тебе, на випадок…

— На випадок, якщо вони побігли поперед тебе циганити. Гравці й марнотратники ви всі! Але ти ще ні разу не ходив до бою верхи. Для цього справді треба доброго коня! А ще путящого слугу і міцного поні для переходів. Ну, подивимося-побачимо…

Він побарабанив пальцями по сідлу.

— Тут не місце для підрахунків, мій батьку. Їдьмо до твого дому.

— Хоча б заплати хлопчикові: у мене немає з собою пайса, а він приніс хороші новини. Хо! Друже Усього Світу, попереду — війна, як ти й казав.

— Так, наскільки я знаю, війна, — спокійно зиркнув на них Кім.

— Га? — спитав Лама, перебираючи вервицю; йому кортіло рушити далі.

— Мій учитель не турбує зірки за гроші. Ми принесли пророцтво, ти свідок, ми сповістили його, і тепер ми йдемо, — Кім упер руки в боки.

Зблиснуло проти сонця срібло, яке кинув син, щось собі бурмочучи про жебраків і жонглерів. Це була монета в чотири анни, на неї можна було добре харчуватися протягом кількох днів. Лама, бачачи спалах металу, затуркотів благословення.

— Іди своїм шляхом, Друже Усього Світу, — прогудів старий солдат, повертаючи сухореброго коника. — Уперше на своєму віку я зустрів справжнього пророка, який не служив в армії…

Батько і син повернули разом; старий сидів верхи так само рівно.

Констебль-пенджабець у жовтих лляних шароварах згорбившись притюпав через дорогу. Він бачив, як зблиснули гроші.

— Стій! — скомандував він англійською. — Хіба не знаєте, що існує взяток — дві анни з голови, тобто разом чотири анни, з тих, хто проходить по дорозі? Це наказ сіркара [уряду] і гроші йдуть на висадження дерев й облаштування шляху.

— І животи поліції, — сказав Кім, ухиляючись від простягнутої руки. — Задумайся на хвильку, глиняна твоя макітро. Чи ми сюди з болота вилізли, як та жаба, твій тесть? А ти знаєш, що зробив брат?

— І що ж? Дайте малому спокій, хай розкаже, — вигукнув старший констебль, вельми потішений, бо ж саме вмостився навпочіпки покурити люльку на веранді.

— Він узяв етикетку з пляшки білайті-пані [содової води] і причепив на мосту. А тоді місяць збирав податки з перехожих, кажучи, що то наказ сіркара. Потім прийшли англійці та проломили йому голову. Га, брате, я ворона міська, а не сільська!

Поліцейський знічено відступив, а Кім галайкав йому вслід.

— От хіба був у тебе коли такий учень, як я? — весело вигукнув він Ламі. — За милю від Лагору тебе б уже обглемедали до кісточки, якби я тебе не оберігав.

— Я так собі міркую у голові: часом, що ти — добрий дух, часом — що лихе бісеня, — сказав Лама, злегенька усміхаючись.

— Я твій чела, — відповів Кім і покрокував поруч із ним тією невимовною ходою, якою ходять далекі мандрівці по всьому світу.

— Тепер будемо йти, — пробурмотів Лама, і вони мовчки йшли милю за милею під клацання намистин його вервиці.

Лама звично поринув у роздуми, а от очі Кіма були широко розплющені. На його думку, ця широка, усміхнена ріка життя була значно кращою за тісні, переповнені вулиці Лагора. Щокроку траплялися нові люди та нові враження — касти, які він знав, і геть нові.

Вони зустріли гурт довговолосих, гостро напахчених сансі[64] з кошиками ящірок та іншої нечистої їжі на спинах. Слідом ішли, обнюхуючи їм п’яти, їхні худі собаки. Ці люди трималися свого боку дороги, рухаючись швидко, крадькома, підтюпцем, а всі інші касти розступалися перед ними. Торкнутися сансі означало тяжко осквернитися. За ними по затінку широко крокував нещодавній в’язень. Його негнучкі ноги ще пам’ятали вагу кайданів, однак черево і лискуча шкіра свідчили, що уряд дбає про своїх в’язнів краще, ніж найчесніші люди можуть подбати про себе. Кім добре знав цю ходу і мимохідь передражнив його. Потім пройшов акалі[65] — кудлатий та вирлоокий сподвижник із племені сикхів, вбраний у синю картату одіж своїх одновірців і синій високий тюрбан, обшитий блискучими металевими кружальцями. Він повертався з мандрівки в одне з незалежних князівств, де співав про стародавню славу Халси [назва спільноти племен сикхів] для молодих князьків, випускників коледжу, вбраних у чоботи з високими халявами та білі бриджі