Читати книгу - "Нарис загальної історії"

руху ієрократизації у вирішальні моменти його історичного процесу робить його досить зрозумілим, аби обмежитися простим начерком при розгляді інших його аспектів. Палеолітичний поріг, відколи ці процеси уможливилися, полягав у виникненні влади. Влада — це зв’язок і напруга між вільними волевиявленнями. Вона виражається в трьох видах, залежно від дії покори, яка підкоряє одну волю іншій: керування базується на розрахунку, авторитет — на повазі чи на захопленні, сила — на страху. Оскільки політичні режими визначає спосіб влади, якому вони віддають перевагу, хоча вони й не в змозі цілковито ліквідувати ті способи, якими нехтують, усі політичні режими перебувають — у потенційному стані — в найневиннішому з можливих владних стосунків. У палеолітичному світі вже існували владні стосунки, які наявні в багатьох інших тваринних групах. Від самого початку розвиток будь-яких варіантів політичних режимів був можливий, і вони почали здійснюватися, коли умови їм сприяли. Такими умовами є виробництво і збагачення, політизація, війна, стратифікація. Усі варіанти розвитку взаємозв’язані й підсилюють один одного.

Щодо дієвців, то ті, хто посідали позиції авторитету та/або влади, отримували від цього задоволення амбіцій, скнарості й жадібності, марнославства й пихи: потреби просити їх висувати свої кандидатури не було. Дієвці, які підкорялися авторитетові, могли робити це з переконань, якщо тільки вони не були поставлені перед вибором між покорою або бунтом із ризиком бути вбитими й не знаходили для себе слушних причин для вибору покори. Ті, хто підкорялися силі, були безсилими і могли обирати тільки між життям у покорі й смертю.

Війна

Якщо трішки змістити акцент означення Клаузевіца, можна сказати, що війна — це «силовий конфлікт між політіями». Це конфлікт, який перероджується в насильство через те, що сторони не зібрані правосуддям у спільному просторі замирення, і який може дійти до краю боротьби на смерть з причини людської свободи. Незапрограмованість виду справді виражається — на полі конфліктності — у відсутності будь-якого вродженого механізму вираження та контролю агресивності. Якщо вільний звір до того ж раціональний, має означену мету й здатний на помилку, то можна зрозуміти, що він може заради того, аби досягти своєї мети всупереч людським перешкодам, вкладати в битву дедалі більші засоби, а вороги, втягнуті в спіраль змагання засобів, можуть дійти до крайнощів, несумірних із початковою причиною. Звідси можна одразу вивести дві межі феномена війни в загальній історії. Оскільки палеолітичні стада не жили в політіях, війна не була їм відома. Конфлікти й смертельні сутички були дуже ймовірні, але вони не переростали у війну: в гіршому разі їхніми результатами були вбивства чи двобої з поганим кінцем. З іншого краю історичного часу, якби була надовго створена всепланетна політія, то більше б не було війни, хіба що залишилася б небезпека громадянських або міжпланетних воєн. Отже, у війне є дата народження в неоліті й потенційна дата смерті. Вона не є людською уні-версалією чи прямим продуктом людської злостивості, хоча й дає їй змогу проявлятися в найжахливіший спосіб.

Потрібно і достатньо повністю зосередитися на концепціях політії й політизації, щоб знайти еволюційну лінію війни та одержати пояснення динаміки цієї лінії. На стадії племені та громади політія розгалужується в комплексі морфологічної сегментації, причому кожний сегмент може слугувати політією для розв’язання конфліктів певної категорії. Через це війна стає потенційною й можливою на всіх рівнях сегментації — за межами базового осередку, яким є розширена сім’я. У такій сім’ї конфлікт може вибухнути, наприклад, між старшим і молодшим, і розв’язаний він буде тільки шляхом розщеплення та розділу супротивників на дві нові базові одиниці. За таких умов конфлікт може набути форми вбивства чи смертельного двобою, але, як і в стаді, це не буде війною. Війна починається або може спалахнути за межею сім’ї, як ми це бачимо на крайніх прикладах розкладу племен, наприклад у марокканському Рифі на початку XX ст. У нормальні часи конфлікти то легше розв’язуються мирним шляхом, що більше ми наближаємося до бази сегментації, і навпаки, тим важче мірою наближення до зовнішнього чужинного позаплемінного чинника. Силовий конфлікт може набирати цілий спектр форм від сімейної бійки до дикої війни між «напівлюдськими істотами» з їхніми «іграми м’язами». Поліси дають приклад зовсім іншої моделі. Вони є окремими політіями, що дозволяє проводити ефективне внутрішнє умиротворення, зокрема завдяки спрямованому усуненню сварок між лініями нащадків і родами. Крім того, поліси входять до олігополярної трансполітії — системи, здатної забезпечити дуже жорсткий контроль проявів насильства, хоча вона й не може усунути ризик того, що якась війна поверне на гірше й дійде до крайнощів боротьби на смерть. Такі обставини також сприятливі для вироблення трансполітійного права, яке дає змогу розв’язувати або попереджати конфлікти, а ті, що вибухають, стримувати засобами дипломатії. Результатом стає чітка й відчутна відмінність між війною й миром, яка зримо контрастує з племінною градацією ворожнечі. Поліси не ізольовані, а оточені чи лежать поруч із царствами та імперіями, які мають зазвичай набагато більше сил, які вони можуть мобілізувати, якщо вже не мобілізували. З цієї причини поліси можуть вступати в різкі конфлікти, коли йдеться про їхнє виживання як політій. За минулі тисячоліття всі вони без жодного винятку зазнали остаточної поразки або відступили перед сильнішим за себе суперником, навіть найславетніше й найдосконаліше з них — Венеція — у 1797 р. під тиском французького чобота.

На стадії королівств або царств, зважаючи на те, що політії були окремими, внутрішнє умиротворення певним чином спрямовується, а війна стає потенційністю в зовнішньому напрямку. Отже, усе залежить від системи гри, а сама вона — від кількості гравців. Коли їх дуже багато, війна стає перманентною й дикою, адже важко запровадити правила гри й неможливо примусити до їхнього дотримання. Оскільки необхідною умовою для цього є велика кількість гравців, таке становище стосується здебільшого громад, ніж царства. Точніше кажучи, гра може відбуватися під час переходу від громади до царства. Настає етап, коли племінна сегментація достатньо розхитана, аби громади перетворювалися на політії. Гарний приклад нам дають Мадагаскар в ХVІ-ХVІІІ ст. і Давній Китай. Сеньйорії феодальної доби в Європі та Японії є також аналогами, що виникли не в контексті руху до політичного об’єднання, а під час політичного розкладу внаслідок невдалого імперського досвіду. Коли два, три або чотири