Читати книгу - "Чому дзвенять цикади"

Перша не витримала мовчанки Фріда. З острахом і надією спитала чоловіка:

— Ну, що? Не тягни! Дозволили їхати?

Вольдемар похмуро відповів:

— Ні, не дозволили.

Фріда з відчаєм спитала:

— А ти пояснив, що ще позатой рік наших скільки виїхало? Чому ж нам не можна?!

— Я намагався. Я справді намагався. Але той клятий урядовець навіть не дослухав. Каже, як буду наполягати, запроторять мене в трудовий табір за п’ятдесят четвертою статтею[21]. Якийсь вони там закон ухвалили, що навіть поза межею Радянського Союзу можна людину засудити за дії для послаблення влади робітників і селян.

Фріда аж застогнала від безсилля:

— Та заради Бога! Чим же ми її послабляємо?! Просто хочемо поїхати, де краще живеться простим людям. А тут що? Церкви руйнують, релігію забороняють! Якщо ми хочемо залишатися в своїй вірі, чи це такий гріх? А ми не маємо права бодай вдома помолитися! Дідівську реліквію ховаємо як сатанинські причандали!

Безсилля пролилося рясними сльозами.

До Фріди швиденько підійшла свекруха, притисла її обличчя до своїх грудей і пошепки скоромовкою почала примовляти:

— Тшшшшшш! Тихо, тихо! Навіщо ти про це вголос балакаєш? Ще прийдуть ті, останню пам’ять відберуть!

З бічної кімнати зайшла сестра Франца Емма, що тільки трохи була за нього старша. Звернулася до матері:

— Мамо, я зібрала речі для своєї ляльки. Коли ми рушатимемо у подорож?

Фріда наче й не чула. Тож до Емми звернулася бабуся:

— Бери свої речі — і гайда у подорож до сусідів, попід землею.

Емма радісно зойкнула:

— Це через підвал? Куди ви мені ні в якому разі не дозволяєте ходити?

Бабуся пояснила:

— Так то ж самій! А з кимось із дорослих можна. То що, ходімо?

Взяла онуку за руку, озирнулася на похнюплених сина та невістку:

— Піду поспитаю, як там Юстуси. Вони подавали документи на еміграцію в Німеччину, не в Америку. То, може, у них ліпші новини.

Разом з онукою стара вийшла в двері.

В кімнаті запала мовчанка. Фріда вже не плакала, тільки зітхала.

Вольдемар деякий час постояв, наче не мав чим заспокоїти дружину. А потім потягнувся за дощовиком.

— Нічого не вдіяти, — сказав начебто сам до себе. — То, може, я піду до отари? Там їхня колгоспна кошара протікає. То якось дірки прикрию. Шкода ж овець.

Фріда, що була знесилена плачем, кволо запитала:

— А тобі що до них? Все одно вони вже давно не наші, а колгоспні. А ти досі їх жалієш.

Вольдемар відповів дещо винувато:

— Худоба ж чим винна? Я хоч чабаном коло них лишився. Ще за батька призвичаївся. То я піду?

Жодне лихо не здатне пробитися крізь панцир звички. Фріда, виплакавши чи не всі сльози, почала поратися по господарству.

Вольдемар як зазвичай ходив працювати на колгоспну ферму.

А їхні діти й не знали іншого життя, ніж під гаслами влади рад.

Отак одноманітно пройшло ще десь років десять. Тільки що в черговий раз селу поміняли назву. Замість Петропавлівського тепер воно називалося Степове. Як їм через те стало легше, то нехай. А от вежу на костьолі зруйнували — то вже шкода. Та й до цього нешанобливого ставлення до культових споруд селяни потроху звикли. Звикли не їздити до сусіднього села в кірху, бо вже до 1937 року на Миколаївщині всі будівлі кірх були націоналізовані, всі пастори потрапили в табори і лише лічені одиниці не загинули там.

Але лютеранство не зникло, а навіть зміцнилося. Чим дужче на них тиснула влада, тим більш охоче вони шукали притулок у вірі. Тож і продовжували собі збиратися у приватних будинках. Підпільно.

За звичкою збиралися в будинку Ульманів. Діставали з шухляди Євангеліє. Читали. Читали повільно, як вірші. Тихенько співали гімни. Потому розходилися.

У Ульманів нещодавно з’явилися сусіди. В хатинці-мазанці, яка зросла на ділянці, що її давно вже відтяли у законних власників, оселилися батько із сином.

Наразі за парканом, що його вже облишили щовесни лагодити, стояв хлопець десь років п’ятнадцяти. На вигляд статний, вродливий. Відчувалася в ньому якась порода. Тільки що одну брів перетинав потворний шрам.

Якийсь час він мовчки спостерігав за Францем.

Двором пройшла Емма і зникла за дверима льоху. Хлопець провів її захопленим поглядом. Тоді перервав мовчанку і звернувся до Франца:

— Агов, сусіде! Мене звати Федір. А тебе?

— Франц.

— А то твоя сестра?

— Так, — відповів. Та розмову не подовжував.

Але Федір не зупинився:

— Вродлива… Я її давно помітив, ще як тільки ми сюди переїхали.

Франц мовчав.

— А ти чого не хочеш балакати? Як син куркуля, то гидуєш до сина механізатора?

Франц спалахнув:

— Я син чабана. І нічого я не гидую. А ви звідкіля з батьком приїхали?

Федір відповів трохи глузливо:

— З Парижу.

Франц не повірив:

— Таке бовкнеш! Не хочеш — не розказуй. Не дуже й хотілося.

І обернувся аби піти.

— Та не сердься ти! — сказав Федір примирливо. — Я справді пожартував. А хочеш, я візьму батькову мисливську рушницю? Можна буде разом за селом постріляти ґав?

— Ми лютерани. Нікого не вбиваємо. Навіть птахів. І не воюємо. В моїй родині навіть старовинне Євангеліє збереглося.

Федір вигукнув с