Читати книгу - "Вирій загублених душ"

Помічник прем’єра був типовим галлом — середнього зросту, з круглою головою і великими очима.

— Отож, любий Ален, — говорив він хихочучи, — прокинься від мрій і зрозумій, що на твою статтю в Москві відгукнуться хіба що всохлі теоретики. Тамтешня верхівка зайнята квітучим древом життя. Вона прагматична, як і належить владі. Російські мажори з міністерства оборони варять одну ту саму кашу з нашими корупціонерами. Всупереч ембарго ООН французькі підприємці під час громадянської війни в Анголі продавали військову техніку з теренів СНД. Наторгували танків, снарядів, протипіхотних мін, вертольотів і бойових кораблів майже на мільярд доларів. І про все це в нашому уряді буцімто не знала ні одна жива душа.

Фізіономія Рекара витяглася. Отак Лагранж завжди зіпсує настрій своїми плітками. Банкір перестав слухати приятеля. Його думки крутилися навколо чарівної метрдотеля. У дверях з’явилася невисока постать Григорія Фішмана з характерною юдейською зовнішністю. Цього чоловіка з банкіром пов’язувало не тільки видання рукопису. Вони удвох їздили на хасидське свято до Умані. Це був той випадок, коли кажуть: «Два євреї: багатий і бідний». Утім, Гришко і Ален щосили намагалися забути про майнову прірву між ними.

Метрдотель тим часом шепотіла щось на вухо новому гостю. Рекару здалося, що вони між собою знайомі.

— Ти мене зовсім не слухаєш! — дорікнув приятелю Лагранж. — Тоді розповім тобі анекдот. «Мені набридло! — скаржиться літня служниця молодій. — Цілий день я повинна повторювати: «Так, мадам!», «Так, мадам!», «Так, мадам!». «Мені теж все набридло! — відповіла молода. — Я весь день тільки й повторюю: «Ні, мсьє!», «Ні, мсьє!», «Ні, мсьє!».

Але банкір, пропустивши повз вуха репліку Філіпа, зачудовано дивився на свого видавця, ніби йому відкрився якийсь скарб.

Фішман аж світився. Щойно він розцілувався з метрдотелем в присутності персоналу. Він ніколи не сподівався побачити у Франції свою колишню подругу Анну, хоча ще кілька років тому підбивав її вирушити сюди разом.

— Григорію, ти знаєш цю чарівну даму?

— Не тільки знаю, а й можу рекомендувати її як перекладача. Мадемуазель — моя землячка. З російської вона завжди мала відмінні оцінки, — посміхаючись, відповів Фішман.

Мадам Фужерон у своїх філологічних здібностях не сумнівалася. Отримавши від банкіра пропозицію попрацювати над його статтею для московського журналу, жінка вибрала для розмови досить пізній час: мовляв, спершу треба відпустити офіціантів. Ален поїхав і повернувся своїм «Пежо» близько півночі. У світлі неонового сяйва з’явилася жіноча постать. Це підійшла Анна. Ален розчинив дверцята машини. Роздрукований французький текст статті лежав на задньому сидінні. Вони поїхали до ресторану «Карре де Фейан», де мсьє Рекар був завсідником.

Він того вечора багато пив і відмовився від страв. Його чарівна дама уподобала салат і пісочне тістечко. Вона повідомила, що пройшла попереднє тестування і тепер має доступ до складання іспиту з французької мови для отримання диплома DALF.

— Власникам цього диплома простіше знайти роботу у Франції, — пояснила Аня.

Ален підлив вина в келихи й запитав:

— Що таке один день у вашому житті тут, у Франції?

Жінка, копирснувши салат виделкою, весело відповіла:

— Це вісім годин роботи метрдотелем, потім три години в Національній бібліотеці, решту часу витрачаю на сон, обід, каву і проїзд у транспорті. За день я заробляю двісті євро. Свого житла не маю.

— Не так уже мало для іммігрантки. Це уп’ятеро більше, ніж мінімальна зарплатня у Франції, — зауважив Рекар, який легко тримав у голові купу всіляких цифр. — А щодо вашої самотності скажу таке. Дедалі більше французів живуть поодинці. Згідно з переписом, це переважно жінки, таких аж п’ять мільйонів.

Зрештою, банкір викликав водія, аби той потурбувався про його «Пежо», — самому сідати за кермо після випитого вина було небезпечно. Потім таксі доправило пару на квартиру, де мешкала Анна. Ален майже нічого не пам’ятав з того, що відбулося потім. Уранці в одній з кімнат він помітив письмовий прилад, який дуже нагадував той, що був у батька. Коли Рекар уже залишав квартиру, то побачив чоловічий портрет, що висів у глибині передпокою. З фотографії дивився молодий дядько Марк.

Це було не єдиним потрясінням того дня. Прибувши на роботу, Ален дізнався про надзвичайну подію: уночі його припаркований у гаражі «Пежо» вибухнув. Поліція встановила, що пакет із тротилом було непомітно підкладено під заднє сидіння. Ален міг тільки здогадуватися, хто замовив цей замах. Підозра впала на одного з політиків, який заборгував банкіру значну суму, витрачену під час парламентських виборів. Утім ніяких доказів не було. Рекар скористався цією подією і оголосив дружині, що переїздить в інше помешкання. Нову адресу, мовляв, задля обопільної безпеки, він триматиме в таємниці навіть від родини. Дружина погодилася.

Робота над перекладом статті йшла жваво, тим паче що Ізабелла не заважала чоловіку «переховуватися» від зловмисників. Ніщо не відволікало Алена від наукових праць, окрім чорних очей і абрикосової засмаги його коханої. Анна була жінкою пікантною і водночас природною, вона вирізнялася з-поміж інших своєю розважливістю, проте раз по раз вражала його лукавством. Це освіжало їхні стосунки і тримало інтелект Рекара в тонусі. Новоспечена студентка Сорбонни насолоджувалася своїм успіхом, щодня ходила до бібліотеки і складала іспит за іспитом. Це була ідеальна коханка: вона ні про що не просила, ні на що не ображалася, не будувала жодних планів, — принаймні так здавалося Рекару. Аня була ніби вмита щастям. Хоча, за її словами, у Сен-Дізьє за нею нудьгував Едмон Фужерон, то була якась далека реальність, яку Ален не брав до уваги.

Водночас думка про те, як далі бути зі своїм невдалим шлюбом, потроху підточувала його самовпевненість. При цьому Рекару не йшли з голови слова, недавно сказані дружиною про те, що, мовляв, чоловіки — не люди; вони не дбають про майбутнє, їм не потрібне потомство, і Господь наділив їх розумом на один день — саме тоді, коли вони йдуть до мерії реєструвати свій шлюб. Може, тому Алену зовсім не хотілося бачити своїх дітей та Ізабеллу, принаймні найближчим часом. Удома на нього чекали вимоги, вимоги, вимоги, що здебільшого ніяк не поєднувалося з його, Рекара, особистими інтересами.

Щоправда, він трохи нудьгував без своєї колекції. Це були витвори східного мистецтва, а також вироби африканських примітивістів. Картини, статуетки, маски з Африки, Океанії, Південно-Східної