Читати книгу - "Наречена Шульца"

Він знав свої можливості, пам’ятав про паніку, в яку впадав навіть на найменшій гірці. Інша справа, якщо знаходив якусь причину. Наприклад, так званий „шлях Ріффа”.

Владислав Ріфф[52] був письменником, хворим на туберкульоз, з яким Шульц заприятелював у Закопаному у двадцятих роках. Він щось там талановито писав, вони говорили про Пруста і Достоєвського, про Кафку, розглядали графічні роботи Бруно. Про їхнє знайомство розповідав молодий поет Адам Важик[53], який у 1927 році зупинився в тому самому пансіонаті. Вечорами панове зустрічалися з панянками, а Бруно нібито розважав усіх пародіями на свої власні малюнки, принижено схиляючись до ніг однієї з дівчат. Але цього разу йшлося не про дівчат, а про Ріффа, який через рік помер, і всі його рукописи, включно з незакінченою повістю й листами від Бруно, спалили ретельні дезинфектори.

Шульц не забув свого приятеля. Принаймні його не треба було годинами вмовляти або тягти силоміць до місць, де вони були разом…

У Закопаному я також познайомилася з Деборою Фоґель — однією з таємничих жінок, з якими пов’язували Бруно. Сам він ні в чому не хотів зізнаватися. Але вони листувалися роками, він писав до неї з такою жагою й талантом, що з цих листів нібито, не нібито — справді, народилися „Цинамонові крамниці”. Вона завжди мала що сказати, любила сміятися — голосно, всією собою. Я прислухалася до її філософської дискусії з Віткаци. І була вражена. Не запам’ятала теми, а тільки її імпульсивність, прозорість викладу й аргументації. Її вигляд — ну що ж, на думку чоловіків, вона була красива. Темноволоса, полум’яна! Мудрість — щодо того жодних сумнівів не могло бути.

Мене переповнювали вагання, чого варта моя докторська з філології поруч із такими живими інтелектами, але зробилося радісно на душі, коли довідалася, що вона наче схвалила вибір Бруно. Тобто оцінила мою вроду й елегантність. Бо словами ми обмінялися лише кількома.

У товаристві Віткаци, отож і в нашому, був також Тадеуш Штурм де Штрем[54], вельми неординарна постать. Людина, яка не один раз вплинула на моє життя. Усі називали його „святим”, бо він жив більше для інших, ніж для себе. За професією був статистиком, за вподобанням — приятелем мистців, за покликанням — громадським діячем. Свої заробітки роздавав тим, хто потребує. Засновував безліч приватних стипендій, переважно для студентів політехніки, але, скидалося на те, умів також допомагати в навчанні чи кар’єрі посильним та прибиральницям. Він навіть покинув курити, аби більше зібрати на допомогу для інших…

У своєму варшавському помешканні він мав колекцію кільканадцяти портретів Віткаци, кожен з „найвищої” полиці. Найвищої у подвійному значенні. Бо щоб як слід роздивитися ці портрети, треба було стати на крісло, бо так було високо.

А його брат Едвард був директором солідної державної інституції — Головного статистичного управління. Ми наразі не знали, що це невдовзі мало означати для мого, для нашого життя…

Я відчувала, що це перебування в Закопаному, знайомство зі стількома чудовими, добре влаштованими і, зрештою, просто цікавими людьми вплине на моє життя. Мусить щось змінитися. Бруно був щасливий, тут він був більше переконаний, що світ не лише одноколірний. Марія Каспровичева[55], власниця знаменитої „Гаренди”[56], вдова Яна Каспровича, намагалася переконати мене, що якщо я хочу бути з Бруно, то мушу зрозуміти його винятковість. Бо химерність душі — це привілей мистців, а розуміння — єдиний ключ до спільного з ними життя.

Наче я в цьому вже не переконалася! Ба якби лишень вона знала про мого мистця стільки, що я… Може б, не так завзято читала мені материнські проповіді? Щоправда, одного разу вона здивувала мене щирістю. Жінка повинна бути красивішою за чоловіка, — сказала на прощання, — але у вас ця різниця завелика. Ти надто красива для нього. Спершу я подумала, що це просто такий комплімент. Але щось мене спантеличило в цих словах. Звісно, я вже чула подібні вислови про наш зв’язок. Однак