Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85"

У квітні — травні 1974 року експедиція “Комсомольской правды” проводила тренувальні збори на Новосибірських островах.[6]

Юрій Хмелевський, Володимир Леденьов, Ігор Марков, Сергій Яценко, Дмитро Шпаро та Олександр Шумилов пройшли на лижах через острови Котельний, Земля Бунге, Фаддеєвський і по припайній кризі вздовж північної околиці архіпелагу.

В один із днів ми зупинилися переночувати в хатині бригадира мисливців якута Ніколаєва. Гостинний господар показав нам яскраво-цеглисті пасма шерсті мамонта, які він власноручно зрізав з голови звіра, викопаної з вічної мерзлоти. Розповідь його справила сильне враження.

…Земля Бунге! Улахан-Кумах — країна великого піску. Одна з таємниць Арктики — єдина в світі арктична пустеля. Вона зовсім плоска: взимку важко побачити, де закінчується море і починається земля. На карті позначено висоти: 2 метри, 6, 11. Але є на Бунге і височина Ексекю-Булгуннях, гори тут до 45 метрів. За переказом, записаним Толлем, звив тут гніздо гігантський двоголовий птах Ексекю, кігті якого зрідка траплялися мисливцям (насправді то були роги шерстистого носорога).

Тут же Толль знаходив дивовижні круглі кулі (конкреції) стверділого мулу, всередині яких були викопні цератити. Вони, на думку Толля, засвідчували існування легендарної землі на півночі. “Коріння місцерозташування амонітів (цератитів)… знаходиться на півночі на загадковому архіпелазі — Землі Санникова!” — писав він.

На північному боці острова Фаддеєвський на зміну крутим спускам приходили каньйони, забиті сніговими заметами чудернацьких форм. Але білий колір здавався випадковим: справжній сніг був сірим і навіть чорним. Виною тому курява й пісок, які утворилися при інтенсивному вивітрюванні тутешніх гір.

15 травня наш загін посувався на захід вздовж північного берега острова Фаддеєвський. З 17-ї до 10-ї години ми бачили в морі синій купол. Було дуже гарно: срібляста крига, поміж неї на обрії, як льодовикова шапка, — голубий острів. Контур його був розмитий, і складалось дивне враження простору, ніби перед нами не півкруг, а півкуля. На ранок був запланований маршрут до острова Фігуріна, і, очевидно, саме він зараз відкрився на північному заході. Однак ось що дивувало: на карті позначено висоту острова — 12 метрів, а купол, який ми бачимо, значно вищий; відстань від берега до острова Фігуріна 8 кілометрів, до півкулі, звичайно, значно більша, і напрямок, за нашими розрахунками, на острів має бути іншим — західніше градусів на 15.

Надвечір на стрілці Анжу розкинули табір. Звіялася завірюха, купол зник.

Вранці повітря до верху нашого намету було наповнене крижаними кристалами, хоча небо було синім і сонце незвичайно яскравим.

Марков влаштував профілактику радіостанції, Шпаро крутив ручку генератора. В цей час з маршруту повернулися Леденьов, Хмелевський, Яценко і Шумилов.

— Ми зробили відкриття: острова Фігуріна немає, — гукнув здалеку Леденьов.

Розігрують чи кажуть правду?

— А купол?

— Міраж.

— Чому ж острів є на карті?

— Несерйозний аргумент, — заперечили. — Адже ти знаєш, що острови Семеновський і Василівський пішли під воду. Викопна крига розтанула. Вони теж донедавна були на карті.

— А чи добре ви шукали? Ви переконані, що його немає?

— Ми зробили все, — сказав Леденьов. — Ходили кілька годин, видиралися на тороси, довбали кригу, сподіваючись дістатися до землі. Все марно, острова немає.

Тільки в Москві ми дізналися, що нас підвела карта. Вона була видана 1957 року, і ось за ці роки острів Фігуріна, який складався із викопної криги, зник — розтанув. Він третій, а може, й п’ятий з відомих островів, який канув у воду.

Розмова на стрілці Анжу з приводу невдалих пошуків острова Фігуріна закінчилася так:

— От і довіряй картам, — з гіркотою сказав Леденьов.

А Марков у тон йому додав:

— Ось і сумнівайся після цього, що Земля Санникова насправді існувала.

Така одна з можливих розгадок таємниці легендарної землі: вона розтанула, канула у воду…

У видавництві “Мысль” 1979 року вийшла книга Іванова “Архіпелаг двох морів”. Автор її — начальник комплексної геолого-геофізичної експедиції Науково-дослідного інституту геології Арктики — пропрацював у 70-ті роки на Новосибірських островах три польових сезони. В розділі “Заповідник вимерлого звіра” Іванов викладає сучасні погляди на геологію архіпелагу.

Колись у часи середнього плейстоцену на місці Новосибірських островів лежала простора суша — північна частина Східного Сибіру. Рівень Північного Льодовитого океану був нижчий від сучасного на 100 метрів. Тривалий час на безкрайніх просторах накопичувалися озерно-проточні відкладення, підстеляла ж їх унікальна порода — прошарки викопної криги завтовшки в десять метрів. Іванов пише: “Зараз крига вважається жильним утворенням, встановлено, що формування її проходило в проміжок часу, який відповідає максимальному зледенінню Сибіру”.

Що ж відбувається тепер? “Ви підходите здалеку до прямовисної берегової кручі, сподіваючись побачити скелю, а бачите стіну заввишки з триповерховий будинок, складену з сірого, непрозорого й тому схожого на кам’яну сіль льоду. Влітку поверхня стіни “плаче”, по ній стікають струмочки брудної води. Іноді в кризі видно ніші, гроти, печери… Зверху над прошарком льоду нависає похмурий земляний чи торфовий карниз… Це розповідь Іванова, а ось що побачив майже сто років тому Бунге: “З гучним плескотом обвалюються то великі, то малі земляні маси, вони, перетворившись унизу на густий кисіль, схожий на потік лави, стікають по мерзлому грунту нижче й нарешті в море”. Читач погодиться, що обидва ці описи, нібито доповнюючи один одного, малюють чітку картину руйнування берега.

Саме тому Новосибірські острови нерідко називають “архіпелагом зникаючих островів”, а карти час від часу доводиться виправляти.

1739 року Дмитро Лаптєв неподалік од мису Святий Ніс (у протоці, яка носить тепер ім’я Дмитра Лаптєва) угледів два невеличких острівці: Меркурія та Діомида. Через 22 роки їх існування підтвердив Микита Шалауров. Ще через дев’ять років Іван Ляхов перетнув протоку Дмитра Лаптєва і відкрив сучасний Великий Ляховський острів. Але про острови в протоці — Меркурій та Діомид — він через якусь причину не згадує. Нарешті Геденштром на карті, складеній 1811 року, ці острови закреслює.

То, може, їх просто ніколи не було? Ні, нещодавно в протоці Дмитра Лаптєва виявили підводну банку, яка засвідчує, що острови були.

Навесні 1974 року колеги Іванова проводили буріння дна у протоці. “Унікальний матеріал… — розповідає Іванов, —