Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86"

Численні дослідження спелеомедицини, що проводяться і у нас, і за кордоном, доводять, що перші три доби підземного життя найважчі для людини. Це період адаптації…

— Чергові, доброго ранку! — Це нам. Треба вилазити з теплого спальника.

Намагаюся знайти ліхтар, і стає моторошно: навкруги вода. По поліетиленовому даху намету стукотять краплини води. Дрібні й великі — ніякої системи й ладу. Наче сухі дрова потріскують у вогнищі. Заплющиш очі й ніби бачиш оте затишне, чисте вогнище. А насправді — скрізь темно, холодно, мокро.

Володя Кулешов вистрибує з намету наче під холодний душ. Йому треба на зв’язок.

— “Земля”, я — “Надра”. Дійшли нормально. У нас ранок…

Невдовзі в казанку вже парує чай, і життя одразу стає веселішим. Навіть мокрий комбінезон — він тільки під сонцем остаточно висохне — не псує настрою.

За добу ми звикаємо й до вологи, й до темряви. Далі починаємо начебто миритися із зміною біоритмів. Тільки от час тут іде дуже швидко. А втім, це не нами відкрито. Явище добре знайоме всім, хто подорожував під землею, описане в літературі.[7] Отже, ми не дивуємось. І намагаємось якомога більше встигнути. Однак далі помічаємо, що кожен рух дається чимраз важче. Уповільнюються не лише фізичні дії, а й розумові здатності. Наче поринаємо у напівсон. Як мухи восени. Адаптація адаптацією, а все-таки холод, волога, темрява, постійна температура без добових змін, розлад “біологічного годинника” впливають на центральну нервову систему. Починаємо ловити себе на тому, що не можемо розв’язати елементарну проблему. Як з’єднати дві батарейки, щоб збільшити силу струму? Руслан Макарський уперто з’єднує їх послідовно і обурюється:

— Нічого не виходить.

Усі сушать собі голови — що робити? І тільки коли Рогожников з поверхні підказав, що треба паралельно, з полегкістю зітхнули. Справді, як це ми не додумались? Напевне, це витівки підземелля…

Ще одна витівка печери мало не закінчилася сумно. Славко Лунгу пішов по воду. Несподівано величезний камінь у нього під ногами зривається з місця і разом з хлопцем летить униз. Добре, що недалеко. Сашко Бахмут поспішає на допомогу товаришеві. На щастя, нічого страшного, тільки побите коліно. Але й невелика рана в підземних умовах, знаємо, не загоїться. Робимо перев’язку — Славикові треба виходити на поверхню. Це й здоровому небезпечно зробити, проте Славко мужньо долає несподіване випробування.

А долини Арабіки тим часом наповнюються народом. Особливо багатолюдно в долині Жовеквара, під самою горою Арабіка — найвищою точкою масиву. Тут москвичі та ленінградці досліджують систему Ілюхіна.

Три. роки тому на Кавказі трагічно загинув керівник московських спелеологів Володимир Ілюхін. Печеру Перовську, яку до того вже кілька років досліджували члени спелеоклубу Перовського району Москви, було названо іменем Ілюхіна. Група, яка вивчала печеру, наткнулася на, здавалося б, непереборну перешкоду. Спускаючись, зупинилися перед суцільною водою. Історія спелеології знає сміливців, котрі наважувались мандрувати в підземеллях і під водою. Рік ретельної підготовки, і москвичі Володимир Кисельов та Михайло Дякін разом із ростовськими спелеологами Віктором Яшкіним і Миколою Боровим спустилися в печеру з аквалангами.

Спроба пройти сифон на подібній глибині не перша у вітчизняній спелеології. Але печера Київська (плато Кирктау, Середня Азія) так і не пустила дослідників крізь воду.

І ось — нова спроба.

…У москвичів табір чималий. Кілька глибинних груп, школа спелеотуристської підготовки. Плюс ленінградські спелеологи, котрі досліджують паралельні колодязі системи Ілюхіна. І групи, які беруть участь в експериментах медиків.

Дощі й урагани вже поступилися місцем нещадним сонячним променям. Від них немає порятунку серед скель. Хіба що в печері. Звідти прийшла звістка:

— “Земля”, я — “Надра”. Починаємо пірнати. Чекайте повідомлень…

Легко сказати — чекайте. Здається, все з рук випадає. Не рятують ні гітара, ні жарти. Від самого ранку весь багатолюдний табір у максимальному напруженні. Що там, під землею? Вголос це питання не вимовляють.

Павло Горбенко під землю не спускатиметься. Його присутність необхідна нагорі. У печеру піде інший медик — лікар центрального науково-дослідного інституту туберкульозу Вадим Мінстер. А Павло проводитиме ті самі спостереження нагорі. Навантаження в обох групах однакове. Отже, порівняння життєдіяльності організму дасть нові відомості про вплив підземних умов на людину.

Павло Горбенко, керівник відділення профілактики Всесоюзного науково-дослідного інституту пульмонології, кандидат медичних наук, лауреат премії Ленінського комсомолу України зі спелеомедицини, — вже не перший рік на Арабіці. За результатами минулих експериментів можна вже робити і деякі висновки:

— Ми спостерігаємо, як організм людини пристосовується до екстремальних умов. Реакція на різке — порівняно з поверхнею — зниження температури, на стопроцентну вологість, — усе це дуже цікаво. Звичайно, не експеримент заради експерименту. Результати минулих досліджень я вже використовую на практиці, у себе в інституті. Адже що таке проблеми адаптації організму до холоду? Це наші з вами весняно-осінні гострі респіраторні захворювання. Як їм запобігти? Відповідь на це запитання ми й шукаємо тут. Уже з’ясували, що спортсмени, яких ми готуємо заздалегідь (спеціальна підготовка фізична та медикаментозна, коригування харчування), краще почувають себе під землею, швидше адаптуються до незвичних умов. І потім своїм пацієнтам у Ленінграді я рекомендую подібні засоби для профілактики захворювань.

Звичайно, всі ці експерименти потрібні для того, щоб полегшити роботу спелеологів під землею, адже дослідження земних надр триватимуть, кращі спортсмени країни йтимуть усе глибше й глибше.

Але ці роздуми будуть пізніше…

Ожив нарешті телефон, і в трубці почувся втомлений голос Віктора Яшкіна:

— “Земля”, я — “Надра”. Сифон пройдено….

Всі учасники експедиції зібралися довкола намету зв’язку.

— …Пірнув на глибину десять метрів. Проплив сорок метрів по горизонталі. Вийшов у галерею. На сьогодні все. Самопочуття нормальне…

У наступні дні штурмова четвірка, досліджуючи нову галерею, вийшла на ще один сифон, його пройти поки що не вдалося.

Переможений сифон на такій глибині — нова сторінка в історії радянської спелеології. Але щодо дальшого дослідження системи Ілюхіна, то, здається, на глибині 970 метрів доведеться поставити крапку. Далі печера розвивається у воді, і для людини її проходження стає неможливим. Втім, дослідження на цьому не припиняються.

Три роки боротьби із завалом у печері Куйбишевській навчили хлопців багато чого. Чекати й терпіти. Не склавши руки, звичайно. Терпляче розкидати