Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

Хлопці зашаруділи, ховаючи гроші у футляри інструментів. Але то був не Петро Кабек. Гірше. То був дільничний Дуда.

– Ромали! – спішившись, звернувся дільничний до Майзеля, Ройзмана, Гольда та Шустера. – Отут цвинтар недалечко.

– Дуже цікаво!.. – спробував пожартувати Філя.

– То давайте дорогою заїдете туди і моєму татові пограєте, хлопці. Дуже вже мій тато музику шанував!

Музиканти сторопіли.

– Нє… – невпевнено відповів Сашко.

– Пане музикант, – звернувся Дуда вже тільки до Сашка як до головного і завовтузився з ґудзичком кобури, – ходімо, пане музикант. Тут же недалеко!

– Я не піду, – рішуче відказав Семен. – Я на похоронах і взагалі на кладовищах не граю. Принципово!

– Я мамі скажу… – зарюмсав Григорій.

Войовничий Філя Ройзман, знаний поміж циганів лихослов, уже було розтулив рота, щоби почати обзиватися, але тут дільничний розстебнув нарешті кобуру – і погані слова застрягли у Філі в горлі.

– Ходім, хлопці… – запропонував дільничний миролюбно, навіть привітно.

Музиканти мовчали. Дільничний вдав, що дістає пістолет. Музиканти вдали, що встають. Дільничний витягнув пістолет. Музиканти встали… Хутко вхопивши свої інструменти, вони зістрибнули з фіри, залишивши протверезілого зблідлого Мірчу чекати на дорозі.

– Грайте вже! «Сирбаску»! – наказав Дуда, коли вони прийшли на місце, і забився в конвульсіях каяття, приповідаючи: – Тату! Тату! Я прийшов, твій син невдячний! – і розмащував сльози по обличчю рукою, в котрій тримав пістолет Макарова.

Сашко, Семен, Філя та Григорій завели веселу танцювальну «сирбаску», зі страху вперше в житті несамовито фальшивлячи.

Ніч у горах чорна, глибока, густа, щільна. Надто перед світанком. Але саме в цей час на ринок до Красноїльська або до Чернівців їдуть на підводах люди, аби встигнути туди якнайраніше зі своїми сиром, бараниною, травами, грибами, ягодами і вовною.

Яким же було їхнє здивування, коли з боку похмурого нічного кладовища вони раптом почули звуки скрипок, акордеона та саксофона… Мороз побіг по шкірі, господарі шмагали віжками коней і намагались якнайшвидше проїхати цю страшну ділянку дороги. А згодом ще довго розповідали всім в окрузі, що ночами на Залучанському цвинтарі музики грають, а біля цвинтаря стоїть фіра, і в неї запряжена немислимих розмірів чорна коняка, а на козлах сидить чорний страшний чоловік і сміється-заходиться нелюдським сміхом… І додавали вже кожен своє, кому що привиділось або хто що вигадав.

Нині наш Сашко – відомий та шанований лікар. Та іноді в колі друзів, трапляється, згадує він свою циганську юність, коли грав він на весіллях і здибав там силу-силенну неймовірного колоритного народу. І ніколи, каже Сашко, ніколи він не відчував такої багатовимірності й сліпучої яскравості життя, як тоді, глупої чорної ночі, коли грав «сирбаску» на циганському цвинтарі покійному батькові дільничного міліціонера Дуди…

– Так, – суворо сказала мама. – Збирайся. Йдемо купувати перли. – Час настав.

Мама завжди лякає мене цим часом. Каже, ось, скоро-скоро настане час вклеювати наступне фото в паспорт. А з чим ти, несерйозна, розкуйовджена, у своїх джинсах, хіпі практично, прийдеш до цього значного етапу в своєму житті – вклеювання наступної фотографії в твій паспорт? Усі пристойні жінки фотографуються на наступне фото в маленькій чорній сукні з низкою перлів на шиї. А ти?!

І ось – це сталося.

Причому сталося, коли вкотре мама почула, як я переказувала на кухні своєму дванадцятирічному синові:

– І ось він вискакує несподівано для всіх, удар зліва по м’ячу і в штангу – бди-дищ!

Вона підвелася, моя мама, вона виструнчилася на весь зріст, сувора, непохитна і справедлива, склала руки, як Коміссаржевська, поправила зачіску і, стримуючи гнів, промовила:

– Ну все, це вже над всяку міру, люб’язна пані…

Мені сказала мама – люб’язна пані. Це дуже поганий знак, коли люб’язна пані. Бездонна чаша маминого терпіння тихенько деренчить і дає тріщину…

Мама сказала:

– Що таке?! Ти вже доросла солідна жінка. Проґавиш мить, хутко станеш тіткою в дешевому пластмасовому намисті, а потім бабою з емальованим бідоном… В сірому мохеровому береті.

Оті намисто, берет і бідончик для мами – характерні ознаки, за якими впізнають тітку чи бабу. Натомість пані ніколи! Ніколи! Навіть якщо! То ніколи. А оце: футбол, джинси, волосся розкуйовдилось, підстрибує, кричить те безглузде про штангу «бди-дищ!».

– Збирайся! Ходімо виберемо перли.

Я могла б і сама, але мама знає, що мені не можна ходити до ювелірної крамниці самій, бо зазвичай я ходжу туди, щоб втратити багато грошей. І якщо я їх випадково не загублю, то куплю книжок, дорогого шоколаду, записників та олівців. У супермаркеті навпроти. Таке вже кілька разів було. Кажуть якось мені батьки, мовляв, підбери собі на ювілей подаруночок від нас, перстеник чи сережки якісь. І вручають суму. Можна впертися, не взяти і не піти. Але я йду, бо якщо впрусь і не піду, то все одно піду, але після скандалу й значно пізніше. Я суму охайно складаю в гаманець і чвалаю до ювелірного магазину, тому що марно з ними сперечатись: як тобі не соромно, одне-друге, як це «навіщо?», а на вічну пам’ять, а щоб було що залишити дітям… Ну і таке інше… Одне слово, йду, а згодом виявляється, що