Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

Поразка Австрійської імперії у Німецькій війні та втрата Габсбурґами Ломбардо-Венеційського королівства у 1866 р. значно активізували національні рухи. За напруженої суспільно-політичної ситуації у липні 1866 р. розпочалось у Відні активне обговорення вимоги галицьких поляків щодо ліквідації посади військового генерал-губернатора та відновлення намісництва на чолі з поляком. Зокрема, політика генерал-губернаторства у Львові асоціювалася у поляків з «австрійською тиранією», яка була наслідком запровадженого у лютому 1864 р. — квітні 1865 р. стану облоги Галичини. Санаційні заходи державних та крайових органів влади проявлялися в обмеженні конституційних свобод громадян та масових арештах учасників акцій протесту.

Намагаючись відновити політичну співпрацю державного апарату з польською елітою, Франц Йосиф І 20 вересня 1866 р. удруге призначив намісником А. Ґолуховского, що започаткувало процес полонізації крайового політичного управління. 10 червня 1866 р. найвищої санкції удостоївся крайовий закон про оприлюднення крайових законів, рішень крайового сейму та розпоряджень Крайового виділу, за яким усі нормативно-правові акти у Галичині повинні були публікуватись лише «польською, як автентичною мовою, далі — руською, а за потребою — у німецькомовному перекладі»[20]. Такі кроки офіційного Відня спонукали галицьких поляків остаточно відмовитися від абститентної етнополітичної поведінки та перейти до реалізації прагматично-утилітарної політики авторства А. Ґолуховского. Крах політики А. Ґолуховского наступив у зв’язку з ухваленням Сеймом Галицької резолюції від 24 вересня 1868 р., у якій відобразилася польська політична ідея щодо реалізації галицького субдуалізму. Внаслідок цього А. Ґолуховский був змушений піти у відставку. У 1868–1871 рр. функції намісника виконував віцепрезидент намісництва Людвіґ Поссінґер фон Хоборский. У 1871 р. А. Ґолуховский утретє був призначений на цю посаду; після нього її обіймали лише представники польської шляхти (за винятком польського історика та громадсько-політичного діяча Міхала Бобжиньского (1908–1913)).

Оголошена децентралізація мала здійснюватись «згори» у формі подальшої автономізації провінцій. Водночас, сільські та міські громади, які з ранньомодерного часу на місцевому рівні вже існували як самоорганізовані одиниці з певними привілеями, у 1866 р. одержали автономію громадського самоврядування. Тому в Галичині, як в інших провінціях, реалізувався муніципальний дуалізм, коли австрійська державність сформувала органи влади на крайовому та повітовому рівнях «згори», а органи місцевого самоврядування (громади) були самоутворені «знизу», як продукт суспільної самоорганізації населення. З метою збереження становості управління галицькі крайові закони про організацію громад та статут громад, громадський виборчий порядок від 12 серпня 1866 р., а також про повітове представництво та повітовий виборчий порядок від 12 серпня 1866 р. забезпечили домінування польських землевласників у громадських та повітових радах, а також гарантували прийняття ними рішень в інтересах польської шляхти[21]. Такий підхід набував особливого управлінського сенсу для поляків-землевласників у Східній Галичині, де сільські громади сформувало українське автохтонне населення (звісно, окрім німецьких колоній).

За законом про організацію включених до складу сільських громад поміщицьких територій від 12 серпня 1866 р. дідич одержав право виконувати функції старости громади, або делегувати ці повноваження своїй довіреній особі. Також він відповідав за здійснення поліцейського нагляду в громаді, що ставило останню під його повний контроль[22]. 20 вересня 1866 р. вступила в силу низка змін до крайового виборчого порядку від 26 лютого 1861 р. щодо розширення виборчих та представницьких прав землевласників, співвласників поміщицьких землеволодінь, а також закон про проведення повторних виборів. У підсумку органи місцевого самоврядування у Галичині так і не здобули задекларованої офіційним Віднем функціональної автономії.

На основі рішення імператора про розмежування політичної та судової влади від 14 грудня 1866 р. повнота управлінських функцій у краї з 28 лютого 1867 р. передавалася галицькому намісництву у Львові, що було частково продиктовано потребою зменшення видатків на утримання апарату. Комісія намісництва у Кракові та 176 повітових управлінь підпали під реорганізацію, внаслідок чого було створено 74 повітових управлінь з новими територіальними межами. Ця адміністративно-територіальна реформа остаточно знищила управлінське розмежування між Західною та Східною Галичиною, хоча аж до розпаду імперії воно ще збереглося у системі крайового судоустрою. Компетенційні преференції надавалися старості Краківського повіту, якому присвоювався ранг надвірного радника, та головам повітів у Львові, Тарнові, Перемишлі, Станиславові та Бродах, які підвищувалися до рангу радників намісництва[23].

За півроку до здійснення вищезгаданої реформи місту Кракову було надано особливий автономний статус. 1 квітня 1866 р. імператор санкціонував «Тимчасовий статут для громади королівського міста Краків», у якому закріплювалися символи міста, право своїни