Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

Водночас уряд делегував до Галицького сейму свого уповноваженого — урядового комісара, який на постійній основі представляв тут політичну позицію офіційного Відня, обґрунтовував законодавчі ініціативи уряду, оцінював ухвали представницького органу на відповідність до загальнодержавного законодавства, доповідав міністрам про політичні настрої депутатського корпусу. Намагаючись впливати на діяльність Галицького сейму, урядовий комісар діяв злагоджено з намісником чи генерал-губернатором, що забезпечувало дієвість створеного на локальному рівні механізму «стримування та противаг». Перед набуттям статусу крайового закону всі ухвали Сейму повинні були пройти експертну оцінку у відповідних міністерствах та здобути санкцію імператора. Завдяки функціонуванню такого механізму офіційний Відень з політичних чи управлінських мотивів міг заблокувати будь-який ухвалений Галицьким сеймом законопроект, що перманентно дратувало польську політичну еліту.

27 листопада 1865 р. до регламенту Галицького сейму був включений додаток з приводу його робочих мов. Крайовий маршалок вів засідання польською, на звернення українською мовою він мав відповідати українською[16]. Протоколи засідань повинні були друкуватися польською та українською мовами; для внесків, інтерпеляцій та при їх обговоренні використовуватися польська та українська мови; всі ухвали Сейму виголошувалися польською мовою; під час третього читання Сейм голосував за польськомовний та україномовний тексти ухвал, у разі висунення меншістю застереження польський текст корегувався. Якщо до початку третього читання був відсутній україномовний переклад ухвали, то це не можна було трактувати як перешкоду для голосування з приводу польськомовного тексту, проте наступного засідання маршалок був зобов’язаний виголосити україномовний текст[17]. При цьому польськомовні ухвали вважалися автентичними, оскільки лише вони представлялися до найвищої санкції, а німецькомовний текст вважався лише їх звичайним перекладом. Ця норма регламенту вперше закріпила правила вживання української мови у Галицькому сеймі, які не відповідали принципу рівноправності, а також вони часто порушувалися. На практиці стенограми засідань Галицького сейму публікувались у повному обсязі лише польською мовою, а виступи українських послів — українською з латинськими літерами без врахування фонетичного правопису.

У 1861–1865 рр. Австрійська імперія «згори» почала перетворюватися на федералістичну державу, у якій найлегітимнішими представницькими органами влади були станові ландтаґи. Вони формували склад нижньої палати Державної ради — Палати панів, яка у законотворчому відношенні привалювала, що сприймалося національними елітами як порушення права справедливості. Конституційний закон про імперське представництво від 26 лютого 1861 р. розмежовував компетенцію між Державною радою та усіма ландтагами уніфіковано. Дотримання представницькими органами влади відповідних сфер компетенцій контролював імперський уряд шляхом самостійного розроблення та подання на розгляд депутатів власних законодавчих ініціатив, а також експертної оцінки вже ухвалених законопроектів, що було передумовою представлення їх до санкції імператора. За умов розпуску чи бездіяльності представницьких органів влади уряд мав право тимчасово та обмежено виконувати законодавчі функції. У політичній системі міністерства залишалися найвпливовішим гравцями, оскільки їм ще й підпорядковувались крайові управлінські вертикалі, які реалізовували виконавчу владу на місцях. У цій ситуації національні еліти, як наприклад, угорці, поляки, чехи, італійці, румуни, з метою збереження своєї «національно-історичної індивідуальності» у федеративній державі з засиллям німецького управлінського елементу прагнули розширити повноваження ландтаґів, обмежити втручання імперського уряду у процес формування крайової політики, підпорядкувати намісництва ландтаґам. Політику уряду вони критикували за надмірну централізацію влади та вимагали, навпаки, децентралізації у формі деволюції, тобто передачі повноважень з центру на крайовий рівень для самостійного вирішення питань внутрішнього самоуправління. Отже, на першому етапі (1861–1865) Галицьку автономію, за визначенням, можна охарактеризувати, як територіальну автономію політичного (державного, законодавчого) типу, яка охоплювала різнорідні території — Галичину та Краків або ж Галичину, Краків та Західну Галичину. До 1866 р. у австрійському законодавстві термін «Галичина» (нім. — Galizien) вживався для означення території Королівства Галичини та Володимирії (Східної Галичини), а Краків — для Великого Краківського герцогства (Західної Галичини). Або в окремих випадках деталізовано: Західна Галичина — для польських територій, приєднаних на рубежі XVIII — ХІХ ст., т. зв. Нової Галичини (дистрикти Вадовіце, Тарнув, Сонч), а Краків — для Краківського князівства, приєднаного 1846 р., тобто частини історичної Малопольщі. Після територіально-адміністративних змін 1866 р. термін «Галичина» уже вживався для означення усієї австрійської провінції — Королівства Галичини та Володимирії разом з Великим краківським князівством, князівствами Затор та Аушвітц. До розпаду імперії в політико-правовому обігу перебували терміни «Західна Галичина» для означення Великого краківського князівства, князівств Затор та Аушвітц, а також «Східна Галичина» — для історичної Галичини, — території колишнього Галицько-Волинського князівства чи воєводств Руського та Белзького у складі Речі посполитої.

Другий етап (1866–1873) розвитку органів управління був пов’язаний з початком територіальної децентралізації системи державного управління в Австрійській імперії. Цей процес був продиктований потребою виходу із затяжної політичної кризи шляхом відновлення діяльності крайових представницьких органів влади[18], які майже два роки не функціонували через бойкот, спричинений незалежницькими прагненнями т. зв. «історичних націй». Патент від 20 вересня 1865 р. анонсував зміну положень Лютневої конституції 1861 р., оскільки здійснювана до цього централізація виявилась «непрактичною», бо вона відбувалась без врахування існуючих національних потреб, «обґрунтованих історичними традиціями»[19]. План офіційного Відня полягав у остаточному «виокремленні» Транслейтанії, який