Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

Сейм мав право самостійно запроваджувати додаток до державних податків у розмірі не більше 10 % для наповнення крайового бюджету. Проте через господарську відсталість найбільшої за територією східної провінції імперії, потребу швидкого розвитку її інфраструктурних галузей та утримання високозатратного апарату доходи не покривали видатків, що створювало перманентну кризу крайових фондів. Щороку цей дефіцит компенсувався позиками з державного бюджету. В окремих випадках за рішенням імператора Державна рада надавала краю фінансову допомогою для подолання наслідків стихії чи неврожаю, розподілом якої займалося намісництво, а також ухвалювала підвищення вищезазначеного проценту додатку до державних податків.

Компетенція Галицького сейму визначалась § 18 та містила дещо «розмите» формулювання, охоплюючи: «І. Всі розпорядження щодо: крайової культури; громадського будівництва, яке ведеться за кошти крайового бюджету; благодійних установ, які дотуються з крайового бюджету; формування крайового бюджету та звіту щодо крайових податків та видатків; ІІ. Деталізовані розпорядження[10]на основі діючих законів щодо справ громад, церковних справ та шкільництва, утримання війська; ІІІ. Інші розпорядження, які торкаються добробуту або потреб краю, що регламентуватимуться особливими розпорядженнями стосовно діяльності сейму»[11].

Компетенція Сейму повністю дублювалася повноваженнями галицького намісництва, які 19 січня 1853 р. зазнали змін на основі об’єднаної реформи крайового адміністративно-територіальною устрою та судоустрою. Зокрема, намісництво визначалося найвищою структурною ланкою крайового управління, його компетенція поширювалася на усі справи політичного та поліцейського управління, справи віросповідань та освіти, торгівлю та промисли, справи крайової культури та будівництва, які не підпадали під контроль крайових фінансових органів або інших крайових інституцій. Першим галицьким намісником був призначений представник польської шляхти Аґенор Ґолуховский (старший) (1849–1859).

Згідно крайового виборчого порядку для Галичини від 26 лютого 1861 р. намісник визначався ключовою посадовою фігурою, яка відповідала за організацію та проведення виборів у краї. Призначення намісником дати виборів відбувалося після оприлюднення імператорського патенту про розпуск крайових представницьких органів влади та оголошення нових виборів, що було однією з ознак дуалізму організації політичної влади в Австрійській імперії. За розпорядженням намісника у крайових газетах публікувався розклад виборів для всіх курій, а у сільських виборчих дільницях — розвішувались плакати відповідного змісту. Намісник формував список виборців курії великої земельної власності, який також оприлюднювався у пресі. Списки виборців у містах формувалися міськими головами, а у повітах — повітовими головами. Повітовий голова передавав війту список осіб сільської громади, які за рівнем сплати податків могли обиратися до числа виборців, призначав виборчого комісара, конкретизував місце та час проведення виборів. Кількість виборців визначалася з розрахунку: 1 виборець — на 500 мешканців. У сільських громадах відбувалося двоступеневе «усне»[12]голосування у два етапи: 1) правибори — коли правиборці обирали виборців; 2) вибори — коли виборці безпосередньо обирали послів (депутатів)[13].

Намісництво у Львові та комісія намісництва у Кракові ще номінально залишались адміністративно-територіально розмежованими, їм підпорядковувались окружні та повітові органи виконавчої влади. Уся провінція ділилась на 17 округів (дистриктів), які охоплювали 176 повітових управлінь[14]. У цей час повітові управління територіально ще співпадали з межами судових повітів, які належали до відокремлених Львівського та Краківського судових округів[15]. 23 вересня 1865 р. поділ на дистрикти був ліквідований, що започаткувало централізацію крайового управління та скорочення адміністративного апарату в Галичині.

Управлінська система Австрійської імперії характеризувалася відсутністю розподілу гілок влади на законодавчу, виконавчу та судову, що породжувало нестабільність політичної системи на центральному та крайовому рівнях. Систему з середини помітно дестабілізовували перманентні міжнаціональні конфлікти, які водночас виступали рушієм реформування державного механізму шляхом пошуку політичного балансу між центром та провінціями. Дублювання повноважень та нечіткий розподіл функцій між законодавчим та виконавчими органами влади закладали суперечності у діяльність їх суб’єктів та породжували між ними компетенційні конфлікти. У цій ситуації центральним арбітром на локальному рівні виступав імперський уряд, якому безпосередньо підпорядковувалося галицьке намісництво з усією структурою повітового управління. Через відсутність чітко виписаних у законодавстві процедур та повноважень управління Галичиною здійснювалося державним міністерством у «ручному режимі», що у підсумку провокувало опозиційне налаштування польської аристократії.