Читати книгу - "Рогнеда"

Воював син Ігоря та Ольги аж занадто багато, як на свої тридцять літ. У походи він ніколи не брав обозів, навіть казанів, харчувався з дружинниками печеним на гостряках списів м’ясом. Не возив наметів, щоби не обтяжувати військо, спав, як і всі, на войлоку, поклавши під голову сідло, і ніколи не нападав на противника зненацька, неодмінно попереджував: «Іду на ви».

У 869 році, ведучи своє 60-тисячне військо в останній, як час покаже, похід на Балкани, Святослав у Києві посадив на князівство (як відчував, що не повернеться) свого старшого сина Ярополка, а другого сина Олега залишив правити древлянською землею. Позашлюбного ж свого сина від ключниці Малуші – Володимира – послав у Новгород.

Та й пішов з Києва – назавжди.

Зазнавши великих і тяжких втрат у тім непотрібнім для Русі поході, згубивши третину війська, Святослав наклав головою в березні 972 року. Печенізький князь Куря влаштував на Дніпрових порогах засідку. Святкуючи свою перемогу, Куря велів відтяти голову загиблого Святослава, вичистити череп і зробити з нього, оздобивши його золотом, чашу з написом: «Чужого бажаючи, своє згубив».

І не стало невгамовного та войовничого князя: молодим Святослав Ігорович поліг на Дніпрових порогах. Отам, де

Так поліг Святослав, затятий язичник, який на вершині своєї могутності й успіхів володів величезними територіями від Балкан до Середньої Волги й від Балтики до Каспію та Кавказу, але не зумів їх утримати (так завжди буває з тими, хто йде завойовувати світ) і перед своєю загибеллю втратив майже всі ранішні завоювання і до краю виснажив Русь…

По загибелі Святослава на Дніпрових порогах його сини розв’язали на Русі міжусобну війну – та ще й яку! Наче непримиренні вороги. І полум’я уособиці або «котори»[6] вкотре запалахкотіло на Русі. Всі до таких міжусобиць братовбивчих на Русі звикли і нічому вже не дивувалися. Бажали тільки, щоб пошвидше хто-небудь з братів переміг, може, хоч тоді бійня вгамується.

Тільки полоцький князь Рогволод за міжусобицею синів Святослава спостерігав не без цікавості – йому важливо було, хто переможе, щоб тоді відповідно діяти. А поки що діяв за принципом: моя хата скраю, мені, мовляв, все їдно, хто з вас переможе.

Хоча насправді старому князеві було не все одно. У Києві княжив Ярополк, у Новгороді – Володимир. Якщо Ярополк був великим князем, головним князем Русі, то Володимир – удільним, та й влада його була слабенькою. До всього ж, усі добре пам’ятали про його походження. Хто буде спілкуватися з сином полонянки?

Але, як би там не було, а кожен з них шукав підтримки в Рогволода. Першим постукався Ярополк – у Полоцьк від нього негадано з’явилися свати. Ярополк забаг стати одноосібним правителем Русі…

Але мав він двох братів, з якими мусив ділитися владою, обидва, як і він, – Святославичі з роду Рюриковичів, обидва ще батьком поставлені владарювати в удільних князівствах, які йому не корилися, бо теж прагли стати одноосібними правителями Русі… Чи бодай рівними йому, великому князеві Київському, а отже, й захопити Київ.

Сьогодні вони його старшинство ще якось терплять, а завтра, спробувавши влади, забагнуть захопити княжий стіл, а його, Ярополка, кишнуть. Добре, якщо тільки з Русі, а то, може статися, і зі світу цього.

То краще буде, якщо він їх випередить. Тоді вже можна буде усмак владарювати. А їхні князівства до свого приєднати, і стане воно ще могутнішим, а з ним – і Київська Русь. Тож дбає не для себе, для Русі. Бо коли на Русі багато князів, то мало толку, і Русь сильною і славною не буде.

Тож треба було квапитись, доки братове не вкорінилися у своїх волостях і не набралися сили. Почати вирішив з Олега, який владарював у Древляндії.

Буцімто Олег уже (подумати тільки!) не виявляє Ярополку як старшому брату «належне пошанування». Ще й почав розпускати усілякі зловорожі плітки проти старшого брата. Мовляв, хто він такий? Старший брат? Ну й що з того, коли кияни (звідки йому відомо, як він сидить у своїй Древляндії?) не вважають Ярополка, як його батька, загальноруським, старшим князем? Малий іще. Не доріс до такої шани. Ще нічим не заслужив, аби його визнавали за старшого. Себто не доріс до такої посади. Він усього лише княжич, якого поставили на київський стіл тільки тому, що він старший у роду. А старший – не завжди означає достойніший. Авторитету в нього немає, його ніхто не слухає