Читати книгу - "Багряний рейд"

Полковник Кобзар не змусив себе чекати надто довго. Зайшов до криївки, віддав честь першим, хоч статут цього не передбачав. Проте військовий референт був знаний не лише в «Турові», а й у інших округах своїм дбайливим ставленням до бойових командирів. Особливо тих, кому пощастило вирватися з котлів, створених військами НКВС та регулярною армією протягом нинішнього літа. Іноді поведінка Кобзаря сприймалася як різновид такої собі гри. Була підозра, що він дуже хотів заручитися підтримкою якомога більшого числа командирів, здобував собі таким чином популярність і страхувався від можливих дій щодо себе з боку Служби безпеки.

Більше повноважень, а відтак і більше влади СБ отримала від початку нинішньої зими. Але до літа перевірки стосувалися здебільшого стрільців, рідше — старшинської і підстаршинської ланки. Проте після розпорядження, скріпленого особисто Климом Савуром[18], референтура СБ почала вичищати навіть вищий командний склад УПА. Активна, небачена раніше діяльність з виявлення зрадників та перевертнів неабияк стривожила оунівське керівництво. Злетіти могла будь-яка голова, недоторканних для Служби безпеки не існувало. Навіть пішли рапорти-скарги, хоч скаржники й розуміли причину: спершу — березневий провал рейдової операції, а потім той-таки літній розгром, у якому треба когось звинуватити. Адже в подібних випадках ніхто не візьме на себе відповідальність за допущену поразку.

Гомін уже знав історію підполковника військової референтури Солоного. З початком перевірок і чисток його заарештували, звинуватили у зраді, застосували третій ступінь залякування і недогледіли. Той, кого не зламали свого часу, ще до війни, в Бригідках, а потім у німецькому таборі, перерізав собі вени невідь-де роздобутим цвяхом. Військова референтура і головний провід протестували, в СБ відгавкувалися — був би чесним, так би не повівся, домігся б реабілітації, повернув би добре ім’я. Після того, щоправда, активність пошуків зради помітно знизилася. Розумом визнаючи — перегини, які чинить Служба безпеки, все ж можна виправдати, серцем поручик Гомін цього не приймав.

Привітавшись із кожним за руку, Кобзар примостився так, аби бачити всіх і всі бачили його. Очі звикли до тьмяного освітлення, полковник покрутив головою, роздивляючись так, ніби ніколи не бачив партизанського інтер’єру, мовив нарешті, аби з чогось почати:

— Добре є. З комфортом влаштувалися.

— Не шукаємо зручностей, друже полковнику, — сказав Гомін.

— Тепер не до комфорту, — додав Вихор. — Чекаємо рішень від командування, друже Кобзарю.

— Рішення є. Для того вас сюди покликали й зібрали тут.

— Але якщо провід накаже розформувати регулярні армійські частини, я не підкорюся, — вигукнув Бондар, подавшись уперед.

— Звідки такі відомості? — поцікавився Кобзар.

— Чув, — відрубав курінний. — Ніби є розпорядження ховати зброю подалі й переходити до підпільного руху. До мирного життя вертати. У совіцькі органи влади вступати.

— Добре, що не в комуністи себе записувати. А родини — в їхні колгоспи, — вставив Вихор.

— Нова тактика, — кинув Гомін.

— Не приймаю, — заявив Бондар. — Коли так буде, знімаю з себе всякі зобов’язання. Переходжу до збройного опору окремим повстанчим підрозділом. Нікому не буду підзвітний. Українському народові хіба.

— Ще наказів нема, а ти вже отаманиш, друже Бондар. — Полковник вичавив із себе посмішку. — Ходять різні чутки. Поки нема наказів на папері, з підписами й печатками, говорити також нема про що. Невже ви чекали мене, аби ставити ультиматуми?

— То не є ультиматум, друже полковнику, — сказав Бондар. — То є моє рішення в разі, якщо рішення командування не відповідатиме настроям підпорядкованого мені військового підрозділу. Невже доведеться відбиватися тепер ще й від своїх?

Кобзар відповів не відразу.

— Референтура і головний провід — то є люди. Кожен має власний погляд на нові обставини, в яких опинилася наша організація. Як військовик, друже Бондар, я з тобою є згідний. Але і ти, і всі ви забуваєте про загальну ситуацію, в якій ми всі опинилися. Тактика прямого зіткнення з ворогом уже не може бути застосована ефективно.

— Та власне! — вигукнув Гомін. — Взяти хоча б мій відділ. Стан озброєння незадовільний, і то я ще добираю слова. Ми наразі не маємо жодного кулемета, жодного! Ті, які пошкоджені, полагодити неможливо, бо фахових зброярів так само нема. З автоматичною зброєю взагалі бідося! Не так з автоматами, як із набоями до них. Запас амуніції до рушниць та пістолів узагалі мінімальний. Протягом першого-ліпшого бою вистріляємо все за двадцять хвилин і мусимо піти в рукопашну! Люди вишколені, як має бути. Лиш ворог не кидає зброю, аби почати рукопаш! Нас, беззбройних, розстріляють упритул, і сила бойового духу не допоможе. Отак!

— Мені не до вподоби такі настрої, друже Гомін.

— А мені — таке забезпечення, друже Кобзарю! Ми всі троє тут незадоволені поточним станом справ у відділах!

Глянувши по черзі на кожного, полковник зрозумів: перед ним трійця однодумців.

— Повстанчу армію від початку свого створення націлили на здобуття зброї в бою, — сказав він. — Усім відомо, що у нас нема забезпечення як такого. Кожен відділ має забезпечити себе сам.

— Нема заперечень, — вступив Бондар. — Та щойно я почув про бій. Де ж здобувати зброю, якщо бойова тактика вже не є прийнятною для високого керівництва?