Читати книгу - "Позаду льодовні"

Згодом мені принаймні перестало бути холодно. Я так зіпрів, що злива мене навіть втішала. Поволі моє тіло таки поступилося і призвичаїлося до ритму копання. І хоча кожна клітинка стугоніла від болю, я копав і копав, рухаючись слідом за татом крізь сіре світло під заволоченим хмарами небом. Отак ми разом прочистили і розширили цілий рів через низину, і вся дощова вода, яка стікала крутим пагорбом униз і збиралася тут, змогла нарешті потрапити в основну канаву, закрутитися вихором і вихлюпнутися в річку, яка ставала все повноводішою.

На цьому етапі ми могли б зупинитися. Інша канава була не така важлива. Дощ поступово вщухав — усе ще цяпотів, але тихіше. Однак, поки тато перепочивав, спершись на заступ, я мовчки став перед ним, відкинув з очей мокре волосся, яке мені весь час заважало, і почав копати й другу канаву.

Тато також не озвався. Він лише зітхнув, витягнув заступ із землі та взявся копати позаду мене. На його обличчі промайнула комічна викривлена посмішка, але я її проігнорував. Просуватися першим було значно важче: потрібно розбивати всі грудки землі, а той, хто позаду тебе, лише мусить відкидати їх убік. Раніше я цього не усвідомлював. Тато все чудово розумів, але так і не запропонував помінятися місцями. Час від часу він скоса позирав на мене, але я вдавав, що не помічаю. Я знав, він вичікує, коли вже я сам собі зізнаюся, що програв, і нарешті зупинюся та трохи перепочину, спершись на заступ, точнісінько як він, а потім знову візьмуся копати позаду нього.

Але ні. Я не зупинився. Навіть не сповільнив темп, який батько задав, коли був розлючений. Я вперто копав далі, хоча й знав, що він значно сильніший за мене і може працювати стільки, скільки йому заманеться. М’язи в руках здавалися мені розпеченими сталевими дротами, які от-от порвуться. В очах періодично мигтіло. Кожна викопана купка важила з півтонни, земля була мокрюща, бур’янів безліч. Як ви розумієте, прочищати водовідвідну канаву на нашій фермі — це не зовсім те саме, що саджати клумби.

Якби він запитав: «Томе, може, вже досить на сьогодні?» — я не відповів би. Тато це добре знав і тому не займав мене. Просто продовжував копати на кілька кроків позаду, з тією дивною кривою посмішкою на обличчі, навіть коли вода в обох канавах текла вже значно краще, ніж будь-коли раніше. Я не здавався так довго, що краплі поту на татовому лобі перетворилися на липкий сірий блиск по всьому обличчю, але він досі посміхався. Щоправда, посмішка стала вже дещо силуваною.

Самому лиш Богу відомо, що зі мною коїлося під шаром чорного липкого болота. Ще ніколи в житті я не почувався таким виснаженим, але продовжував безугавно копати, доки тато врешті таки не витримав і закричав:

— Тпру, Томе, зупинися нарешті, хлопче! Годі. Я вже з ніг падаю!

Я востаннє з усієї сили замахнувся заступом. Це мене майже вбило. Навіть не знаю, як я зміг підняти руки, але таки зміг, і величезна важка брила мокрої землі злетіла вгору і гепнулася в мене за спиною, мало не вгативши татові в плече. Отоді вже і я посміхнувся — так, ніби це не тато, а Касс, яку я нарешті переміг навіки-віків.

— Усе, усе, хлопче, — сказав він. — Без фанатизму!

Але я відчував, що він задоволений. Я почув це в його голосі. Я побачив це у виразі його обличчя.

Так тривало цілий тиждень. Я не відставав від нього ні на крок, працював і працював, і він усе чудово бачив. І мама теж. Тепер вона ставить на стіл тарілки для мене, тата і Джеймісона одночасно, хоча доти мою завжди ставила пізніше. І порції мені вона дає такі самі, як і їм: яєчня з двох яєць, велика відбивна і чверть пирога. А ще, коли моє «Дякую, мам» звучить не надто приязно, мама вже не питає, чи я, бува, не застудився. А тато запитує в мене: «Ти як думаєш?» — так само, як і в Джеймісона. «Може, варто перекрити дах сараю шифером, поки не почалися дощі? Томе, ти як думаєш?»

Джеймісон сидить, згорбившись над своєю тарілкою, самотній і принижений. Такий пригнічений, що вже й не накидається на хліб. На Касс він тепер навіть дивитися не хоче, а сидіти навпроти неї й поготів, отак сильно він сумує за своєю Лісою.

Коли Джеймісон виходить, мама підозріло принюхується. Вона здогадалася, що він пив, ще за три дні до того, як ми знайшли порожні пляшки під тином. Тому залатати дах тато послав саме мене, а ще я весь тиждень водив трактор. Мені ніколи раніше не доводилося працювати на тракторі, хоча я вже безліч разів приганяв його вночі на ферму. Як для новачка, то я непогано впорався — так тато сказав. Принаймні руки-ноги залишилися на місці, а от Джеймісону в такому стані могло й не пощастити. Тато неабияк на нього розсердився. Я випадково почув, як він казав мамі:

— Джеймісон навіть курей не може як слід нагодувати. Дякувати Богу, тепер у мене є Том. Що я ще можу сказати.

— Докори сумління, — констатувала Касс, коли Джеймісон учора після вечері помітно похитувався, ідучи кухнею. — Це все докори сумління. Тепер він шкодує, що отруїв свою Лісу. І сумує за нею майже так само сильно, як Том.

Хоча татове «Ану перестань!» було адресовано Касс, вони з мамою пильно дивилися не на неї. Я мимоволі почервонів. Мені хотілося прибити Касс. Вона вже тиждень так поводилася: ці підступні дурнуваті натяки про мене і Лісу, хихикання та підколювання — так, ніби вона й не помітила, що я вкрав ключ від її