Читати книгу - "Кожен день – інший. Щоденник"

27.02.2012

Вчора провела цілий день з Борхесом. Один час цей сліпий аргентинський філософ був медом, який намагалися носити у свої гнізда оси постмодернізму. Ясна річ, їх вабили суто формальні знахідки Борхеса. Дякувати Богу, старого залишили в спокої, з його Апокрифічним Євангелієм і Молитвою, і навіть Алефом. Тепер його товариство належить мені, хоча я не проти, щоб хтось приєднався.

Колись давно я написала Євангеліє від шипшини. А ще перед тим, в університеті, якось написала теж апокрифічну річ, віддала листочок людині, до якої так пасують слова Борхеса: «Найкраща помста — це забуття». Пам’ятаю, що в моєму апокрифі йшлося про те, як напровесні виноградна лоза стікає соком, подібно до берези. Я навіть пила цей сік. Багато років по тому, я побачила у Грузії хрест, сплетений з виноградної лози. Тепер їх рідко роблять, бо вони нетривкі.

Але забуття — це не тільки помста, а й примирення. У Молитві Борхес просить про забуття для себе. Після ясної думки й праведної праці, що прокладають для світу неісповідимі шляхи, ніщо інше не має значення. Є шлях — то й добре.

Як у моїй останній речі, що написана під враженням давнього сну про дорогу в небі, якою йдуть двоє чоловіків і жінка. Я й досі не знаю, хто вони.

Ось про що я розмовляла учора з Борхесом.

28.02.2012

Усю ніч падав сніг, а вранці здійнявся вітер. День, коли мала початись весна, але то вже завтра. Моя наївна відданість числам збереглась ще з дитинства, коли я шукала якоїсь опори для себе. Опори, щоб почати відлік часу. Весна починалась 1 березня, а не 15-го. Часом так і було. Наприклад, коли я навчалась у 10 класі. І цього вистачило, щоб повірити, ніби таке може бути щороку.

Дні тижня для мене досі виглядають так, як у шкільному щоденнику. По три на кожній сторінці, згори донизу. Без неділі. Неділя для мене день-привид. Як 29 лютого. Щось зайве й чужорідне. Найзатишніше виглядає вівторок. На нього падає тінь від наступної сторінки. Це день для мене особисто. Що б я не робила у вівторок, усе приносить мені втіху. Четвер — це ризик. Час прискорюється. Все робиться поспіхом, от і виходить день помилок через невиважені рішення. Чи так воно у всіх, чи тільки у мене — не знаю. Іноді люди просто не знаходять слів, щоб пояснити свої дитячі уявлення про час. Людина, яка по-іншому уявляє собі дні тижня, мабуть, поводиться не так, як я. Можливо, вона бачить дні тижня вишикуваними в ряд, де неділя позначена червоним. Не хочу заглиблюватись в етимологію українського слова неділя, бо частка «не», що зрослася з коренем, викликає моторошні думки.

29.02.2012

Гарно починати весну, читаючи «Георгіки» Верґілія чи «Труди й дні» Гесіода. Або Василя Мисика: «Як сім’я Всесвіту струмки зірок спадають у земну родючу скибу». Поетів, що пахнуть землею. Як садити виноградну лозу можна детально прочитати у Верґілія, хоч цього мені не доведеться робити. Наш виноград росте і в’ється біля хати, і ніхто не підрізає його, не стримує. Він кислий-прекислий і кожної зими може змерзнути. Це світ картоплі, у ній, як і сотні років тому, гарантія існування. Моя сестра купує на зиму багато картоплі й цибулі, квасить капусту, хоч живе в місті. Страх перед голодом не зникає. Але річ не лише в цьому. Це ніби ритуал: зібрати в себе під дахом найважливіші дари землі.

Коли я писала «Урізьку готику», то теж пахла землею.

2.03.2012

Дилетантські суперечки довкола Григорія Сковороди, чи був той масоном, чи ні. Приводом став черговий десакралізаційний опус одного з постмодерністів. Ця суперечка-сварка — лише одна з багатьох, які ведуть люди без доброї освіти й натренованого розуму. Є певне коло тем для профанів, на щастя, досить обмежене. Бійка мишей у спорожнілому Великому Льоху не чутна нагорі. По небу й досі йдуть безсмертні білою дорогою, мирно бесідуючи між собою. І Сковорода серед них — здивований як дитина, і мудрий як дитина. Той жест, який він робить в бік землі, — коан, що його потрібно розгадати. Дервіш, даос, юродивий і блаженний в одній особі, мандруючи по колу, завжди мандрував до неба, кожної весни підіймаючись все вище.

3.03.2012