Читати книгу - "У череві дракона"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Кізяк був нашим паливом нічним — кізяковий дим рятував від настирливих комарів. І це також велося з часів споконвічних, про які здатні розказати хіба що кам’яні баби. А їх тоді стояло в степах донецьких більше, ніж сьогодні шахтних копрів. То був степ-музей, від якого нині не лишилося ні камінця, ні ковилової стеблини.
Окрім нас із Яковом, біля вогнища сиділо ще троє: присадкуватий гевал Грицько Крикуненко, парубійко років сімнадцяти, його менший брат Петро, наш ровесник, і тонка, гарненька чорнявка Марійка Вишнякова. Грицько знущався з дівчини, вона часом від нього плакала — особливо тоді, коли він зненацька запускав шкарубкі пальці їй у пазуху й щипав за перса. Я ледве утримував Якова: він, стиснувши кулаки, поривався до Грицька. Але я добре бачив: малий, худокостий Яків не становив загрози для повновидого, міцно збитого Крикуненка — вже майже дорослого парубка. Та й Петро, котрий всіляко наслідував старшого брата, теж мав добрячі кулаки.
І все ж не фізична перевага братів Крикуненків змушувала мене смикати за рукав Якова, що сопів від збудження й гніву. Марійка (їй минав тринадцятий) хоч і сплакне інколи від дошкульних Грицькових женихань, проте всю ніч з нього очей не зводить. Сховається в сутінках, її не видно й не чутно, лише очі горять, мов у кошеняти, — на свого Гриця надивитися не може.
Важко мені сьогодні пригадати наші розмови довкола кізякового вогнища. Мабуть, вони були грубуваті й нерозумні. Але добре пригадую: коли Грицько, обхопивши Марійку за плечі, повів її в оксамитову синяву небес — за гостру, мов лезо, грань небосхилу, — Яків метнувся в протилежний бік, в шкарубку задуху дубняка. Ми лишилися удвох з Петром.
— Чого це він? — презирливо запитав Петро. — Ніби не знає, що з дівчатами роблять.
Я знайшов Якова вже під ранок. Він лежав на череві, зарившись обличчям у траву. Навіть не помічав, що одним вухом припав до будяка, а другим — до кропиви.
— Ти чого, Якове? Вставай. Пора коням пута знімати. Мати казали, щоб ми вранці не барилися. Коні потрібні.
Яків відчужено дивився на схід, де земля стягувала з себе волохатий кожух ночі. Небо ставало прозорим, по-дитячому рожевим, мовби новонароджений день підводився з колиски.
— Я його вб’ю! — люто прошипів Яків, встромивши стиснутий кулак у полум’яну обручку сонця, що своїм тоненьким окрайцем визирнуло із-за дубів. Здавалося, він погрожує не комусь іншому, а саме ранковому сонцю. Це було безглуздо й страшно — буцімто в Якова, як у нас казали, не всі вдома.
— Вб’єш? Кого?..
Тим часом там, де надміру велике сонце викотилось уже наполовину, з’явилися різко окреслені силуети Грицька й Марійки. Грицько йшов попереду, зухвало пахкаючи цигарковим димом, а Марійка босими ногами прогортала росяний полин, так ніби заради цієї роботи й виїздила в нічний степ. Довга, нижче пояса, чорна коса, що спадала на груди, була напіврозплетена. Дівчина дивилася не на росяний світ, а на власні ноги, обліплені жовтим ромашковим пилком.
Яків був на два роки старший від мене. Цього виявилося досить, щоб ми по-різному ставилися до нічної прогулянки Грицька й Марійки. Коли я потім, уже зрілим розумом, обдумував цей епізод, мені все одно здавалося: надто рано прокинулось у Якова почуття закоханості. Тоді йому було не більше одинадцяти років.
4Зустрічати трактор вивели селян аж на станцію, але слабкосилий «Фордзон» не справив на них враження — певно, тому, що наші селяни водночас були й шахтарями. Принаймні деякі з них. Тут іще до революції власник шахти, бельгієць, їздив на автомобілі.
— Хе, то ж була машинерія, — сказав хтось із дядьків. — Куди цьому. Тільки й того, що воздух портить.
Голова сільради Логачов, зіскочивши на залізничну платформу, виголосив промову. Він був іще молодий, ходив у потертій шкірянці, обтягнутій кавалерійськими портупеями. Сині галіфе поміж стегнами також обшиті шкірою. Хвацько збита на потилицю кубанка. Сільські люди Логачова не знали — його нещодавно прислали з міста.
— Ну, давай, — кивнув голова Грицькові, коли над трактором, що торохтів біля насипу, затріпотіло червоне полотнище.
Обтикані залізними шипами великі колеса закрутилися, трактор рушив попереду процесії. Він був схожий на незграбну комаху — з якогось далекого, незнайомого світу. Грицько за кермом почувався вельми гордовито, обличчя пітне, розпашіле. Вузький комір сорочки, мов обруч на цеберці, стягував дебелу шию. Шовковий пояс звисав пухнастими китицями над металевим сидінням. Парубок закінчив курси трактористів — йому належало прокласти першу борозну в товаристві по спільному обробітку землі. То ще був не колгосп, але вже передчували: коротке панування на власній ниві увірвалося.
— Гуртове — чортове, — із хати в хату перелітало похмуре прислів’я. Серед жінок я побачив покриту білою хустинкою дашком тітку Марину — вона йшла обіч дороги, що вела в глибоку балку. Поруч батька бігла радісна і водночас буцім у чомусь винна Марійка Вишнякова. Їй хотілося танцювати, очі час від часу прикипали до постаті Грицька, хоч обличчя до нього не повертала — боялася, що люди помітять.
Я шукав Якова, але його в натовпі не було. Тітка Марина теж озиралася, на її обличчі вгадувалось запитання: куди ж це воно запропастилося? Справді ж бо: коли йшли на станцію, Яків не відставав від людей. Ми навіть перемовилися кількома фразами. А відтак мовби під землю провалився.
Пригадую себе малого в ті далекі часи — свої дитячі враження від подій. Двома роками раніше по цій самій дорозі я разом з матір’ю йшов у хресному ході. Люди несли хрести й церковні корогви. Попереду, розмахуючи кадилом, важко ступав батюшка. Його голос верховодив над голосами селян, що благали Бога послати дощ, — посуха випалювала ниви. Дощ і справді пішов. Відтак мати мене повчала:
— Боженька добрий, він завжди нас чує. Слухайся його, синку.
Тепер
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У череві дракона», після закриття браузера.