Читати книгу - "У череві дракона"

Дорослі мовчали про свої почуття. А школа вчила любити вождя світового пролетаріату. В моїй душі не було протесту — я повірив школі. Одначе…

Те, що діялося в людських душах тоді, в роки трагічних зламів, не можна визначати упевненим плюсом чи мінусом — поміж ними існувала нульова лінія. Душі дитячі й душі дорослі жили саме на ній.

Коли трактор вкотився у Дубову балку, сталося несподіване: із густого дубняка вилетіла оздоблена пір’ям очеретяна стріла, її залізний наконечник продірявив обличчя вождя на прапорі, очеретина застрягла в червоному полотнищі. Люди загомоніли: це, мовляв, пустощі якогось пастушка. Та Логачов думав інакше:

— Віжу, чим тут пахне! Куркульська вилазка. Ану, Панько, бери хлопців, спіймайте контру. Ось куди вони цілять. У Леніна!.. Смотри, на обріз не нарвіться.

Панько Скирта й кілька парубків стрибнули в дубняк, за ними шмигнув Петро Крикуненко. Невдовзі звідти почулась лайка й хлоп’яче благання:

— Ой пустіть, дядьку. Пустіть!..

А вже за кілька хвилин Панько витягнув за вухо й поставив перед Логачовим набурмосеного, замурзаного Якова. Руде волосся скуйовджене, ластовиння на щоках вкрилося брудними патьоками.

— Пустіть, — безнадійно скиглив Яків, не вірячи, що його вухо врешті-решт звільниться із обрубкуватих пальців Панька. Очима кидав у бік матері, а та спантеличено наближалась до хлопця. Та ось Марина осміліла, об голову Панька заторохтіла жіноча лайка:

— А візьми тебе грець, дурню косоокий. Навіщо дитину мучиш? Я ось тобі погані баньки повидираю.

Вона б, може, й справді повидирала очі Скирті, якби того не заступив сам Логачов.

— Стій, женщина, не шалі. Ми ще розберемся, у якого контрика твій синаш науку проходив. Ведіть їх у холодну.

Іще з часів громадянської війни так повелося: кого влада вважала в чомусь винним, того штовхали в темний підвал під будинком, де тепер містилася сільрада. До цього в селі звикли, нікому не спадало на думку, що за мирних часів це було явне зловживання владою.

Ми з Петром стояли біля відчинених дверей кімнати, в якій Логачов допитував Якова.

— Ну, хто навчив? Признавайся.

— Чого ви до дитини чіпляєтесь? Хіба то його робота? — обурювалась Марина. — Хтось інший стрельнув.

— На гарячому спіймали, з луком в руках. Хто тебе навчив у вождя революції цілитись, га?

— Ніхто. Я сам.

— Що ти маєш проти Леніна? Навіщо ти в нього цілив?

— Я не в Леніна.

— А куди ж — у червоний прапор?

— І не в прапор.

— Тоді в кого?..

Яків, втупивши очі в підлогу, мовчав. Зате Петро, показавши кулак, прошипів:

— Знаємо в кого.

Він презирливо чвиркнув слиною крізь стиснуті зуби й вибіг на вулицю. Марину з Яковом замкнули в холодній.

Не встиг Логачов дійти додому, як його серед вулиці зупинив дядько Параска.

— Випустіть їх. Я за них посиджу.

Набравши офіційного вигляду, Логачов суворо запитав:

— Явка з повинною?

Дядько Параска недбало махнув рукою:

— Е-ет, хай так. Випустіть.

Яків з матір’ю пішли додому, а дядько Параска замість них опинився в холодній. Його справою зацікавилося районне начальство — відвезли до міста.

— Що ти наробив? — докоряв я товаришеві. Хоч Яків був старший, але ми вчилися в одному класі. Його із запізненням віддали до школи: чобіт не було.

— Я не в Леніна цілив. Я цілив у Грицька.

— Ти що — здурів? Що він тобі зробив?

— Сам знаю.

Яків не хотів розмовляти про це навіть зі мною — крутнувся й побіг. Увечері привезли кіно. Його показував також Грицько — він був не лише трактористом, а й кіномеханіком.

До міцного підвіконня Гриць пригвинчував динамо, яке нам, другокласникам, належало крутити по черзі. Тут командував Петро. Він неабияк пишався тим, що старший брат доручив йому таку значну справу — сам відбирав із босоногої ватаги рушійну силу культури.

То була нелегка робота: руків’я динамомашини ледь-ледь піддавалося моїм зусиллям. Я намагався дивитися на екран, але піт заливав очі — встигав лише побачити: люди на полотні метушаться, мов живі. І це було чудо. На щось більше ми тоді не розраховували.

Мене мав змінити Яків, але Петро не дозволив:

— Іди геть. Щоб тобою тут і не смерділо.

Сам вихопив у мене руків’я динамомашини — змінитися належало так, щоб світла на екрані й на мент не поменшало. Я наздогнав Якова, пішли поруч.

— Тобі не жалко?..

Хотів сказати «батька», але затнувся. Яків, не дивлячись на мене, буркнув:

— Жалко.

А наступного дня дядько Параска повернувся — у тюрми ще не зміцніли щелепи. Це станеться згодом.

Восени селян затрясло очікуване лихо: вже й до нас докотилося розкуркулення. Не обійшло стороною, терновими балками та крем’янистими стежками вкотилося через греблю на парокінній лінійці разом із міськими уповноваженими. То були суб’єкти в непоказному одязі, під яким угадувались нагани. Сільські люди пошепки називали їх гепеушниками.[2] Вони розмовляли мало. По дворах бігав Логачов та його права рука — сільрадівський виконавець Панько Скирта.

Приречених вивозили