Читати книгу - "Зброєносець Кашка"

Хитрість удалася. Вони озирнулися, і Володя встиг відскочити іще кроків на п'ять. А коли розлючені хлопці розвернулися для нападу, він уже стояв з розтягнутою і націленою рогаткою. Він знав, що робить, але виходу не було.

— Ну, — промовив він хвилюючись. — Чого зупинилися? Гайда! Я встигну вистрілити два чи три рази. Два — це точно. Вріжу межи очі без промаху. Так що двоє — одразу з копит. А з рештою видно буде.

— А якщо промажеш? — невпевнено запитав «граф». Решта промовчали, боязко поглядаючи на Володину зброю.

— Ти, рудий, підкинь яблуко, — різко сказав Володя.

— Навіщо?

— Підкинь. Устигнеш ще зжувати. Вище кидай.

Господар яблука запитально глянув на Юрка, але той не відривав погляду від рогатки.

— Ну, кинув… — Яблуко темним м'ячиком злетіло у вечірнє небо.

Гума клацнула з різкістю пастушачого батога. Яблуко у небі смикнулося, і від нього одлетів осколок. Потім яблуко впало на дорогу, і четверо хлопців кинулися до нього. Володя обминув їх і подався додому, на ходу перезаряджаючи рогатку. Він йшов і дуже боявся почути за собою тупіт. Але тупоту не було.

Надія була вдома і поводила себе так, ніби нічого не сталося. Розпитувала батьків про концерт і жалкувала, що довелося їм дивитися таку нісенітницю. Усміхалася Володі, коли вечеряли, і підливала йому в кружку холодного молока.

— Усе гаразд? Дипломатичні стосунки встановлені? — запитав дядько Юра.

— На вищому рівні, — сказав Володя.

Надія посміхалася.

— Слухай, Надю, — сказав Володя, — є тут такий Юрко. Ходить у майці з діркою на пузі. Як його прізвище?

— А, це, певно, Перевозчиков, — невинним голосом озвалася Надія. — А що?

— А нічого, — ніжно промовив Володя. — Привіт тобі від нього.

Перед сном він вийшов за хвіртку, зняв із рогатки гуму й закинув її в кропиву. Потім затис у кулаках гладенькі дерев'яні ріжки й рвонув їх у різні боки. З голосним хрускотом рогатка розломилася. Це було дуже сумно, проте нічого іншого зробити Володя не міг. Ще минулого року, коли виникла небезпека, що Велика Гра переросте у Велику Війну, Володя разом з іншими хлопцями пообіцяв, що не підніме рогатку ні на людину, ні на звіра, ні на птаха. Це сталося на березі струмка, коли Сергій Вересов підняв з землі свого білого закривавленого поштовика і, не приховуючи сліз, сказав:

— Спершу в голубів стріляєте, потім у людей будете? Фашисти…

Ось після такого випадку обидві сторони й прийняли «Закон про зброю». А сьогодні Володя порушив цей закон двічі…

Вранці Володя вийшов на вулицю.

Понад усе на світі в будь-яких справах він не терпів неясності. Тому всі неприємні питання намагався вирішувати якомога швидше. Жити так було спокійніше й простіше.

Зараз його непокоїла думка про тутешніх хлопців. Витися в ними з усіма він не міг. А жити тут цілий місяць і ховатися також не можна. Нерозумно це. А найгірше те, що це нерозумно й смішно. Через кілька днів усі хлопці й дівчата зі сміхом розповідатимуть, що в будинку Вєткіних живе новий хлопець, якого слід зловити й відлупцювати. Багато хто навіть не поцікавиться, навіщо це потрібно.

Може, і не зловлять, та від глузувань все одно не сховаєшся, а вони страшніші за кулаки…

Володя йшов серединою вулиці, пильно поглядаючи по сторонах. Він ступав неквапно й твердо, як людина, впевнена у своїй безпеці.

Але вулиця була порожня.

Лише на наступному кварталі він побачив першого місцевого жителя. Житель цей, років п'яти чи шести, у довгих, розтріпаних внизу штанах і голий до пояса, сидів на верхній колоді золотистого нового зрубу. Він був заглиблений у думки.

— Гей! — гукнув Володя. — Ти там що робиш?

— Сиджу, — була відповідь.

— Високо там у тебе?

— Угу.

— А дім, де Перевозчиков живе, тобі звідти видно?

— Його звідки хочеш видно, — повідомив місцевий житель. — Онде він, їхній будинок, з відром на трубі.

— Ясно, — Володя попрямував до будинку з відром на трубі.

— Битися будете? — пожвавився малюк. Певно, він був у курсі справи.

— Там побачимо, — озвався Володя.

— Я звідси дивитимусь, — мовив хлопчина.

Володя рушив уздовж низького, збитого з березових жердин паркану й несподівано побачив на подвір'ї Юрка. Той витягував з сарайчика рогатого дерев'яного козла, на якому пиляють дрова. Юрко тягнув його за «роги», і козел упирався неструганими ногами, мов живий впертий козел.

Володя узявся за березову жердину й перемахнув через огорожу. Юрко воював зі зловредним дерев'яним звіром і нічого не помітив. Володя зупинився у нього за спиною.

— Привіт, — сказав він.

Юрко обернувся, повільно випростуючись і опускаючи руки. Він заусміхався розгублено й навіть винувато.

— Здоров… — нарешті відповів він. — Ти як не… не через хвіртку.

— Та ось так. Через паркан, — не відповідаючи на посмішку, пояснив Володя. — Поговорити треба. Час є?

— Так… є…

— Ну ось… Тоді слухай, — почав Володя, старанно добираючи слова. — Я тут житиму цілий місяць. Битися з вами мені нецікаво. Вас багато… Я не боюся, але вийде погано: ви мене щоразу розмальовуватимете так, що будь здоров. Приїду я ось такий розмальований додому… Ну що я нашим хлопцям скажу? Вони ж не повірять, що тут усі на одного нападають, бо вони досі про таке свинство не чули. Одне слово, якщо хочете, давайте один на один. По черзі.

Під час цієї промови Юрко ніяково кліпав очима й увесь час хотів щось сказати. А коли Володя закінчив, він знову розтягнув у посмішці товсті губи й змахнув рукою.

— Та облиш ти… Ми ж просто так. Ми спершу не тебе, а Надьку бити хотіли,