Читати книгу - "Діамантовий берег"

Пилипові стало дуже гарно, і він сказав дівчинці:

— Люсю, давай заспіваємо вальс «Київські каштани». — І, не ждучи, поки Люся скаже «давай», перший завів. Голос його красивим струмком потік по всіх вигинах мелодії композитора Майбороди. Люся почекала трохи і теж підхопила. До них приєдналися Оля, Куприк і жайворонок. Жайворонок висів над головами, немов прив’язаний на невидиму ниточку. Дивлячись на нього, Пилип думав: «Я б теж міг бути жайворонком. Теж висів би серед неба і співав би ще краще. Тільки ти співаєш так, невідомо кому, а я знав би, кому співати. Я — співав би їй…» — І, думаючи таке й подібне, Пилип повернувся до Люсі, глянув на неї, побачив її милий облуплений носик і знову натхненно полетів угору і там сказав жайворонкові: «Я їй співав би, Люсі. Заспівав би так, що увесь світ почув і кожен, спинившись, спитав би: «Хто то співає?» — Пилип! — «Кого ж він прославляє?» — Люсю! — «Молодець той Пилип. Чий же він, звідки?» — Та з самого Новопшеничного, чували? — «А, чували, чували…»

Але, крім Пилипа, на світі ще живе метелик. Мав він білі крильця, обведені з країв золотом і прикрашені рубінами посередині. Метелик пив нектар з біленької непоказної квітки. Рудий польовий горобець, охочий до всяких дорогоцінностей, сказав собі ласо: «Ось поповню свою колекцію ще цим молодцем», — і вихопився з-за куща. Але промахнувся. Зойкнувши розпачливо, бідолашний метелик кинувся вгору, потім кудись вбік, потім ще. В цей момент Пилип готувався взяти чергову ноту. Білого метелика він спочатку не помітив, а коли помітив, було вже пізно: метелик побивався у нього в широко відкритому роті. Пилип урвав пісню, закліпав очима, замолов язиком.

— Що з тобою? — злякано спитала Люся.

— Мені щось у рота влетіло!

Пилип з силою видихнув повітря і викинув назовні бідолашну здобич.

— Ой, та це ж метелик! — зраділа Люся. — Та який гарний!

Але Пилип не підтримав Люсиного захоплення. Він хекав, як хекають трактористи в степу, держачи між зубами гарячу картоплину. У роті в нього, там, де торкнувся своїми лапками метелик, пекло мов вогнем. Потім з язика той вогонь перекинувся на піднебіння, звідти поповз до горлянки і до губів. Горлянка й губи теж запалали.

«Це вже я помру, — ухопився Пилип за кінчик страшної думки. — Той метелик був отруєний цикутою, котрою стародавні греки труїли своїх філософів. Вони помирали, і я помру». Весь світ буде жити, жайворонки співатимуть в небі, експедиції мандруватимуть по землі, але вже без нього. І Пилипові стало так шкода себе, що аж сльози закапали з очей. А як згадав про Люсю, що й вона сама блукатиме по світу, то полилися ще щедріше.

Він був такий нещасний, що коли Оля повними переляку й тривоги очима запитала у нього, що сталося, Пилип тільки й спромігся сказати:

— Я помираю. І це смерть від цикути!

Про старогрецького філософа Сократа і про його смерть від цикути Оля, як і Пилип, чула від Григорія Савича. І зразу вжахнулась. Перелякався Куприк, сполотнів вразливий Женька.

Явтух на подію не реагував.

Можна було б змалювати зворушливу картину, як ішов Пилип по маршруту експедиції і хекав, широко розкривши рота; можна було б описати і сумний вираз на обличчях Пилипових товаришів, особливо Хоми. Він мало не плакав, так боліло йому від гірких Пилипових страждань. Не переживав тільки жайворонок, бо не був дурний і не хапав у дзьоба тих метеликів, котрі пили нектар на плантації, засіяній гірким перцем.

Та хіба Пилипові було легше від того?

Ночувала експедиція на межі Степу і Лісостепу. Це Пилип одразу визначив, бо в один бік, скільки сягало око, бігли плантації пшениці й кукурудзи, а в другий — хоч і бігли, так не скільки сягало око, бо десь посередині з балки виповзав косогір. Він був увесь кучерявий від садків; в садках уже були й яблука з наперсток завбільшки і такі смачні, що як побачиш, то слина сама котиться. Так оце був Лісостеп, а ото, де око сягало по океанах пшениці й кукурудзи до самого Чорного моря, — то Степ.

З Степу пашіло, немов з гарячої печі. Білан роззявив рота і, поклавши язика між ікла, хекав і крутив хвостом. А далі все сталося само собою. Не перестаючи крутити хвостом, він спинився проти Пилипе, став навлапки і поцілував Пилипа, в язик своїм язиком.

— Ух ти ж, який же й гарячий! — захоплено вигукнув Пилип. — Як жар!

Тоді Куприк, висунувши язика, теж наблизився до Білана.

— Ану й мене лизни!

З того нічого не вийшло. В справу втрутилася Люся.

— Ах ти ж безсовісний! — закричала вона. — Так оце ти так дбаєш про санітарію та гігієну? Ану, зразу ж заховай язика. Чуєш?

Пилип, а за ним Куприк поховали язики і, боязко зиркнувши в бік Григорія Савича, перейшли в контрнаступ.

Пилип сказав, захоплено дивлячись на свою польову королівну:

— Та це ми, Люсю, так.

Куприк відповів зовсім інакше:

— А чого це ти, Люсько, розкричалася? Ти вже краще мовчи, бо це тобі експедиція, а не клас…

— Ой лишенько, фата моргана! — цей тихий зойк вихопився в Олі.

І всі обернулися на той зойк. Над Степом тремтіла далека юга, а за нею з моря хвиль підіймалися три красуні сосни. За ними в темних берегах шпильчастого лісу розливалося озеро. Вода в ньому була блакитна,