Читати книгу - "Бігун у Лабіринті"

— Годі вже, Бене, — спокійно промовив Альбі, тримаючи його на прицілі. — Томас щойно в нас з’явився, тож нема приводу для занепокоєння. Ти просто ще не оговтався від Переміни. Ліпше повертайся в Домівку.

— Він не такий, як ми! — вигукнув Бен. — Я бачив його! Він… він — ворог! Ми мусимо його вбити! Дозволь мені випустити йому кишки!

Почувши таке, Томас інстинктивно позадкував. Цікаво, щó Бен мав на увазі, коли сказав, що бачив Томаса? І з якого доброго дива він вирішив, що Томас — ворог?..

Альбі й не ворухнув своєю зброєю, так само тримаючи Бена на прицілі.

— Такі питання вирішувати мені й наглядачам, гнилоголовий! — Альбі тримав лук настільки твердо, немов зіпер його для надійності об дерево. — Заспокойся і забери свою кощаву дупу в Домівку.

— Він хоче повернути нас додому! — вигукнув Бен. — Він хоче вивести нас із Лабіринту! Краще вже відразу кинутись зі Стрімчака! Краще вже одне одному кишки повипускати!

— Що ти верзеш? — сторопів Томас.

— Стули пельку! — вигукнув Бен. — Стули свою погану зрадливу пельку!

— Бене, — тихо промовив Альбі. — Я рахую до трьох.

— Він — ворог! Ворог, ворог, ворог… — наче заклинання, шепотів Бен. Невідривно дивлячись на Томаса, він повільно похитувався туди-сюди, перекладаючи ніж з однієї руки в другу.

— Один.

— Ворог, ворог, ворог, ворог… — Бен посміхався. У лісових сутінках його зуби, здавалося, розсіювали тьмяне зеленаве світіння.

Томасу кортіло розвернутися і втекти, але, паралізований страхом, він не мав сили зрушити з місця.

— Два, — голос Альбі пролунав гучніше і загрозливіше.

— Бене, — скрикнув Томас, намагаючись якось залагодити конфлікт. — Я не… Я взагалі не знаю, що…

Бен видав дикий крик і кинувся вперед, замахнувшись ножем.

— Три!.. — крикнув Альбі.

Виляск відпущеної тятиви. Свист стріли, що розтинає повітря. Бридке чвякання, з яким вона встромляється в тіло.

Бенова голова сіпнулася ліворуч. Розвернувшись, хлопець похитнувся і без жодного звуку впав долілиць, ногами до Томаса. Томас схопився і відступив на кілька кроків. З Бенової щоки стирчала довга стріла. Дивно, але крові натекло значно менше, ніж можна було очікувати, але вона цебеніла, і в лісових сутінках скидалася на чорну нафту. Бен лежав нерухомо, лише конвульсивно сіпався палець на його правій руці. Томас мало не виблював. Невже Бен загинув через нього? Невже це він винен у його загибелі?..

— Ходімо, — сказав Альбі. — Пакувальники завтра про нього подбають.

«Що тут узагалі відбулося?! — думав Томас, дивлячись на бездиханне тіло. — Що я такого зробив цьому малому?»

Він звів погляд, сподіваючись отримати відповіді, та Альбі вже зник, і про його нещодавню присутність свідчило лише похитування гілки на дереві.

Томас вийшов з лісу під сліпуче сонячне проміння і примружився. Він накульгував: нестерпно пекла кісточка, хоча він і не помітив, коли це встиг підвернути ногу. Однією рукою він притискав місце, за яке його вкусив Бен, другою тримався за живіт, наче хотів притлумити блювоту. Перед очима стояла моторошна картина: незграбно лежить Бен з вивернутою під неприродним кутом головою, по стрілі збігає кров і, збираючись на вістрі, скрапує на землю.

Ця картинка стала останньою соломинкою.

Томас опустився навколішки під одним з тоненьких дерев на узліссі, і його знудило. Блював, поки не пішла жовч. Вивертало навиворіт і здавалося, що той напад ніколи не закінчиться.

І саме цієї миті, здається, розум його вирішив зіграти з ним злий жарт.

Томас раптом усвідомив, що перебуває в Глейді майже двадцять чотири години. Цілу добу. Всього-на-всього. А скільки всього трапилося! Скільки жахіть!

Отже, далі може бути тільки краще.

Вночі Томас лежав, втупившись у зоряне небо, і міркував, чи зможе взагалі коли-небудь заснути. Варто було йому склепити повіки, як перед очима зринав моторошний образ Бена, який кидався на нього з перекошеним як від сказу обличчям. Але незалежно від того, заплющував Томас очі чи лежав з розплющеними, він однак чув шурхіт стріли, що встромляється в Бенову щоку.

Томас був упевнений, що ті п’ять хвилин на цвинтарі пам’ятатиме до скону.

— Поговори зі мною, — от уже вп’яте звернувся до нього Чак відтоді, як вони позалазили в спальні мішки.

— Не хочу, — знову повторив Томас.

— Усі знають, що сталося. Декілька разів уже таке було. Часом у вжалених гріверами їде дах, і вони нападають на оточуючих. Тож ти не виняток.

Вперше Томас подумав, що Чак став не просто настирливим, а майже нестерпним.

— Чаку, радуйся, що зараз у мене в руках немає лука Альбі.

— Я всього лише…

— Чаку, замовкни і спи, — Томас відчув, що от-от вибухне.

Нарешті його «друзяка» заснув, приєднавшись до хору підлітків, які сповнили Глейд хропінням. За кілька годин, глупої ночі, Томас єдиний не спав. Хотілося розплакатися, та сліз не було. Потім, з незрозумілої причини, закортіло розшукати Альбі й віддубасити його, але Томас відмовився від цієї думки. Хотілося кричати і лаятися, відчинити люк і стрибнути в чорну порожнечу шахти. Але він не зробив і цього.

Томас заплющив очі, змусивши себе відкинути геть похмурі думки, і невдовзі таки заснув.

Вранці Чаку довелося силоміць витягати Томаса зі спального мішка, пхати в душ, а потім ще й у роздягальню — той був млявий і байдужий до всього. Сніданок минув як у тумані. По його завершенні Томас навіть не міг пригадати, що конкретно їв. Він був геть розбитий і почувався так, ніби йому розпанахали череп і забили в мозок дюжину цвяхів. До всього його мучила печія.

На жаль, як встиг зрозуміти Томас із розмов, на велетенській фермі в Глейді косо дивилися на любителів поспати в робочий час.

Незабаром він уже