Читати книгу - "Темнолесникове прокляття"

Академік стрельнув оком в один бік, стрельнув у другий і кивнув головою.

— Еге ж, — прогарчав він. — Так уже сталося, що я почув про твій невеличкий… клопіт, — додав він, — і… тобто… я саме той, хто може тобі допомогти.

— Ви? — підозріливо перепитав Тягнинегідь. У Санктафраксі ніхто нікому нічого не робив задарма. Хлопець озирнув академіка з голови до п’ят, але через причіпного носа так і не дібрав, хто то такий, хоча й було щось знайоме у запаху лою та лісової камфори, що пробивався з-під мантії.

— Тебе цікавить іспит із мжичкометрії, чи не так? — запитав академік.

Тягнинегідь ствердно кивнув головою.

— Останній іспит, — зітхнув хлопець.

— Якраз те, що треба, — кинув академік, поляскуючи себе по боковій кишені.

Тягнинегоді перехопило подих.

— Ви маєте копії екзаменаційних квитків? — запитав він.

— Більше, ніж копії, — відказав професор. — Я маю відповіді.

Тягнинегоді відібрало язика. Відповіді! Якщо він не спромігся купити питання, то на відповіді не стягнеться й поготів! Якби він тільки міг… він звів погляд на академіка.

— С… скільки ви за них просите? — пробелькотав він, схвильовано чекаючи на відповідь.

— Тридцять вісім золотих монет, — відповів учений муж.

— Тридцять вісім? — збуджено перепитав хлопець. — Ну, стільки в мене набереться. Ось…

Академік простяг руку.

— Тридцять вісім золотих монет, — повторив він, щулячи очі, — і одна невеличка послуга.

Коли тіні видовжилися і високо над головами мжичкомірів спалахнули вишикувані рядочком ліхтарі Головного віадука, їхній гурт, що стояв у двадцять четвертому секторі, збився докупи щільніше. Складався він здебільшого з підручних та учнів, які, звичаєм підручних та учнів усього Санктафракса, збиралися побідкатися і поскаржитись на своїх викладачів. Одначе того вечора, через присутність шкільних деканів та помічників професорів, а також усіляких викладачів — молодших і старших — критичні зауваження набували особливої ваги.

— Він так силкується видати себе за справедливця, що геть забув про нас, мжичкомірів, — ремствував один з учнів.

— Так, — енергійно кивнув головою другий. — Здається, він уже не намагається, як перше, доводити, що всі люди рівні. Бачте, навіть отой нікчемний покидьок Дервіллус, ота сльота, і той просувається.

— А відколи він перебрався до отого стародавнього палацу, то став ще гірший!

— Маєш рацію, — підхопив четвертий. — До мене доходили навіть чутки, ніби він збирається збільшити силу та владу Професорів Світлознавства і Темрявознавства. Нашим коштом! — Він обвів поглядом усіх присутніх. — Тимчасом як саме ми, мжичкоміри, мали б стояти вище, а не вони!

Тягнинегідь почув, як натовпом прокотилася хвиля ремства.

Довгий, як тичка, старший викладач із воскованими сивими вусами підніс руку до вуст і так, щоб ніхто не почув, прошепотів своєму опецькуватому сусідові:

— Авжеж, вони мають рацію. Треба діяти, поки не пізно, а то ми ніколи нічого не зможемо довести…

— От-от, у цьому вся заковика, — почулася тиха відповідь.

Тягнинегідь повернувся до них і для спроби витяг згорнутий клапоть пергамену.

— Я не знаю, чи може оце правити за доказ, — промимрив він.

Кремезний, присадкуватий декан подався вперед і взяв згорток із хлопцевих рук. Розгорнув його. Старший викладач зазирнув через його плече і, покручуючи вуса, став читати написане на пергамені.

— А, бий його лиха година! — вигукнув він.

— Свят, свят! — роззявив рота декан.

Учні урвали на півслові плітки і заозиралися.

— Письмо його, — правив декан. — Поза всяким сумнівом. У себе на службі я вже доста на нього надивився, — він обернувся до Тягнинегоді. — Хто дав тобі пергамен?

— Я… я знайшов його, — відказав Тягнинегідь, і щоки його спалахнули.

— Але як він міг? — втрутився старший викладач. Він похитав головою. — Сефтус Лепряк навряд чи буде в захваті.

— Від чого? — грянули хором з’юрмлені довкола учні, намагаючись на власні очі побачити, що ж там написано на клапті пергамену.

— Ану ж бо, — озвався чийсь голос, — від чого там я не буду в захваті?

— Лепряче, друзяко, — відповів декан. — Ми просто… — Він нахмурився і вручив йому аркуш паперу. — Тобі краще прочитати оце.

Решта всі спостерігали, як Лепряк мінився на обличчі: спантеличення заступив жах, а жах — несамовитий сказ.

— Я… я не знаю, що й казати, — пролопотів він.

— Ти не хвилюйся, — заспокоїв його старший викладач. — Ми не допустимо, щоб це сталося.

— Що? Що? Що? — обурено галасували учні та підручні. — Що сталося?

Декан випнув груди, випростався на весь зріст і повернувся, готовий відповідати.

— Як видно з цього листа, написаного рукою самого Найвищого Академіка, він пропонує замінити заступником декана Школи Світлознавства і Темрявознавства заступника нашого декана. — Він похмуро похитав головою. — І це ще тільки квіточки, затямте собі.

— А як же тоді з Сефтусом Лепряком? — запитав Тягнинегідь, достоту, як навчав отой тип зі срібним носом-маскою. — Не чекати ж нам, згорнувши руки, поки його звільнять із посади.

Дружний гомін невдоволення прокотився рядами учнів та молодших викладачів.

— А на нього чекає призначення, — декан помовчав і здригнувся, — молодшим бібліотекарем.

— Уявляєте, — вигукнув старший викладач, чиї вуса тіпалися від обурення. — Наш, із дозволу сказати, Найвищий Академік планує воскресити Велику бібліотеку.

Усі завмерли, вражені. Велика бібліотека належала минулому, як і її закурені сувої, повні всякої абракадабри, і місця їй у теперішньому Санктафраксі не було.

Тягнинегідь обурено горлав, звертаючись до всього натовпу:

— І куди ж котиться наш світ, коли землезнавству віддається перевага над небознавчими студіями?

Купкою учнів прокотилася нова хвиля гніву, і невдовзі всі вони вимагали, щоб справедливість узяла гору і було вжито рішучих заходів.

— Поки він не здихався нашого декана, може ліпше нам здихатись його? — запропонував хтось, чи то серйозно, чи