Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

Ми повернули назад до будинку. Женев'єва не зважувалася і слова мовити. Я йшов, навмисне не спираючись на її руку. Вся родина сиділа кружка, дивилася на нас і, безперечно, обговорювала лиховісні знаки незгоди між нами. Очевидно, наше повернення урвало суперечку між родиною Юбера і родиною Женев'єви. Ох, яка розкішна баталія зчиниться через мою калитку, коли я тільки погоджуся віддати вам колись свої гроші! Всі сиділи, лише Філі стояв. Вітер куйовдив його непокірного чуба. На ньому була сорочка з виложистим комірцем і короткими рукавами. Дивитися не можу спокійно на нинішніх хлопців, вони скидаються на дівчат атлетичної статури. Його дитячі щоки зашарілися, коли на дурне запитання Жаніни: «То що, побалакали?» — я лагідно мовив: «Авжеж, ми говорили про старого крокодила…»

Ще раз скажу: я ненавиджу його не за це образливе прізвисько. Просто вони не розуміють, що таке старість. Як ви можете собі уявити таку муку: ти нічого не дістав від життя, і нема чого ждати тобі від смерті. Хай немає нічого потойбіч, і немає цьому пояснення, і не дано нам розгадати таємницю… А все ж таки ти, Ізо, не вистраждала того, що вистраждав я. Діти не чекають твоєї смерті. Вони тебе по-справжньому люблять, моляться на тебе. Вони тягнуть руку за тобою. Але ж і я їх любив. Женев'єва тепер гладка сорокалітня жінка, і щойно вона намагалася видурити в мене для свого шалапута зятя чотириста тисяч франків. А я пам'ятаю, як вона маленькою дівчинкою сиділа в мене на колінах. Тільки-но ти бачила наші забавки, одразу кликала її до себе… Та що це я? Ніколи мені не довести до кінця цієї сповіді, якщо я плутатиму теперішнє з минулим. Закликаю себе до порядку.

Здається, я зненавидів тебе не одразу, не першого року після тієї нещасливої ночі. Моя ненависть зростала в мені помалу — що глибше я переконувався в твоїй цілковитій байдужості до мене; бо для тебе нічого на світі не існувало, крім твоїх жадібних галасливих дітлахів. Ти навіть не помітила, як я, не мавши ще й тридцяти, став відомим адвокатом у цивільних справах, був завалений роботою і що мене вже знали як значну постать у нашій судовій окрузі, найвідомішій у Франції після Паризької округи. А після справи Вільнава (1893) я прославився ще й як адвокат-криміналіст (не так уже й часто хто висувається зразу в цих обох галузях права), і тільки ти не знала, що моя оборонна промова на цьому процесі прогриміла на цілий світ. І саме цього року наша незлагода перейшла у відкриту війну.

Після справи Вільнава, такої гучної для мене, мене ще дужче стисли лещата, в яких я задихався. Досі я ще плекав якусь надію, але твоя байдужість до мого успіху довела мені, що я для тебе не існую.

Вільнави, подружжя, — ти пригадуєш цю історію? — прожили вкупі двадцять років і все ще кохалися так ніжно, що їхня любов перейшла у прислів'я. Люди казали: «Дружні, як Вільнави».

Жили вони разом із єдиним сином, хлопцем п'ятнадцяти років, у замку Орнон, у передмісті; гостей не приймали, вдовольнялись товариством одне одного. «Про таке кохання тільки в книжках можна прочитати», — казала твоя мати; вона завжди говорила заяложеними фразами. Це від бабусі Женев'єва успадкувала таємницю такого мистецтва. Присягаюся, ти вже нічого не пам'ятаєш про цю драму. Якщо я почну розповідати про неї, то ти з мене сміятимешся, як сміялася, коли я за столом почав згадувати про свої шкільні та студентські іспити… Та що вдієш!

Одного ранку слуга, прибираючи кімнату на нижньому поверсі, почув, як нагорі гримнув постріл і хтось розпачливо зойкнув. Він кинувся туди — спальню господарів замкнено. Там стиха перемовлялися, пересували меблі, хтось побіг до ванної. Слуга торгає й торгає за клямку. Нарешті двері розчиняються. Вільнав лежить непритомний на ліжку, сорочка в нього залита кров'ю. А пані Вільнав, незачесана, в халаті, стоїть біля ліжка з револьвером у руці. Вона сказала:

«Я поранила пана Вільнава, привезіть швидше лікаря, хірурга, і поліцейського комісара. Я нікуди звідси не піду».

Від неї нічого не могли добитися, крім слів: «Я поранила чоловіка». Це підтвердив і пан Вільнав, коли спроможний був говорити. Він також відмовився дати будь-які пояснення.

Підсудна не захотіла взяти собі адвоката. А що я був зять їхнього приятеля, то мені запропоновано було виступити на суді оборонцем. Я щодня навідувався до в'язниці, але нічого не міг витягти з цієї впертої жінки. Чого тільки не плескали язиками про неї в місті! Але я з першого дня вірив у її безневинність: вона взяла на себе вину, і чоловік, який палко кохав її, підтвердив цю обмову. О, той, хто не спізнав взаємної любові, має особливе чуття: він одразу вгадує палке кохання в інших. Ця жінка нестямно кохала свого чоловіка. Вона в нього не стріляла та й не могла стріляти. Може, вона затулила його собою, захищаючи від пострілу якогось вигнаного коханця? Але ніхто до них не приїздив напередодні того нещастя. Ніхто з їхніх знайомих не вчащав до них… Зрештою, навіщо розповідати так докладно цю давню історію?

До того самого дня, коли я мав виголосити свою промову, я вирішив тільки заперечувати, що пані Вільнав учинила злочин, і доводити, що вона не могла його вчинити. Та в останню хвилину мені мов полуда спала з очей: все розкрило свідчення юного Іва, її сина, навіть не саме свідчення (воно не мало ваги і не дало нічого нового), а той благальний і владний погляд, яким дивилася на нього мати: вона з ока його не спускала, поки він не