Читати книгу - "Сьомий хрест"

у мене. На світі є речі, які можна змінити, і є речі, яких не можна змінити. З цим треба миритися. Ти чуєш, Анно! Я знаю, Анно, тобі й так не пощастило, що ти побралася з найгіршим з моїх синів, з Альбрехтом. Його перша дружина була така ж, як він. Тут усе було, як у свинюшнику. А ти завела справжнє селянське господарство. Та й Альбрехт змінився. Раніше він ходив на виноградник, як на поденне, коли йому заманеться, а решту часу байдикував, тепер він теж багато чого навчився. Та й дітей від його першої дружини, тієї поганки, не впізнати, наче ти їх вдруге народила. Тільки терпіння тобі бракує. Але треба виждати. Колись усе це минеться.

Невістка відповіла трохи спокійніше. В її голосі бриніли тільки нотки суму: хоч як вона старалася, її життя дало їй повагу людей, та не дало щастя.

— Так, але потім почалось оце. — Вона показала на дім, звідки долинав різкий нахабний пересвист, а потім — на ворота, за якими не вгавав гамір. — Це мені стало поперек дороги, мамо. А діти, яких я, обливаючися потом, довела була до пуття, знову стали такими ж брутальними й зухвалими, як і раніше, а Альбрехт знову перетворився в таку ж огидну тварюку, як колись. Ах!

Вона пхнула ногою поліно, що стирчало із штабеля.

Прислухалася. Потім затулила вуха руками й засмучено промовила:

_ — І треба ж було йому сховатись саме в Бухенау. Тільки цього мені ще бракувало. Бандит! Як скажений собака, вривається в тихе село. Чого б йому не сховатись у болоті? Навіщо було нас усіх втягати в цю історію? Хіба мало луків біля води, де можна пересидіти?

— Берися за кошика, — сказала стара. — Білизна зовсім мокра. Хіба не краще було зняти її після обіду?

— Кожен робить так, як його рідна мати вчила. Я прасую мокру білизну.

Цієї миті з вулиці почулося таке ревіння, на яке людські голоси і не здатні. Але й не звіряче. Немовби раптом з’явилися на світ якісь істоти, що про їх існування ніхто й не знав. Коли Георг почув це, очі йому загорілися, зуби вискалились. Але водночас в його душі забринів тихо, чисто й ясно вічно живий і нездоланний голос, і він почутив, що ладен зараз же умерти так, як він, правда, не завжди жив, але як завше хотів жити: мужньо й спокійно.

Жінки поставили кошики. І темна сітка зморщок, рідких і великих у молодої, тонких і густих у старої, вкрила їх зблідлі, наче освітлені зсередини, обличчя. З будинку через двір на вулицю промчали хлопчаки.

Знову загрюкали в ворота. Стара отямилася, схопилась за важкий засув і, може, востаннє в житті, все-таки відсунула його сама. Юрба підлітків, старих жінок, селян та штурмовиків удерлася на подвір’я з криками:

— Мамо, мамо! Пані Альвін! Мамо! Анно! Пані Альвін, ми його спіймали! Диви, диви, тут поруч, у Вурмсів, сидів у собачій будці. А Макс з Карлом були на полі. Він був в окулярах, той чолов’яга. Тепер вони йому і не потрібні!

Його відвезуть на машині Альгайєра. Та ось тут, поруч, у Вурмсів. Яка шкода, що не у нас! Глянь-но, мамо, глянь!

Молода жінка теж трохи вгамувалась і підійшла до воріт; на її обличчі був такий вираз, ніби їй кортить глянути саме на те, на що заказано дивитися. Вона випросталася, стала навшпиньки і тільки один раз глянула поверх людей, що товпилися на вулиці біля машини Альгайєра.

Потім відвернулася, перехрестилась і побігла до хати.

Стара пішла за нею, голова її трусилася, наче вона раптом постаріла на багато років. Кошик з білизною лишився серед двору. Там тепер було тихо й порожньо. «В окулярах, — подумав Георг. — Отже, Пельцер. Як він потрапив сюди?»

Годиною пізніше Фріц побачив за огорожею запаковану деталь машини. Його мати, бабуся й кілька сусідів стовпилися навколо і з подивом розглядали її. З фірмового ярлика вони дізналися, що ця деталь з Оппенгайма і призначена для училища Дарре. Одному з Альвінів довелося знову запустити мотор. Машиною він дістався до училища за кілька хвилин. Там його почали розпитувати: що розказував брат перед тим, як знову пішов у поле, як він доставив втікача до табору.

— Його там били? — спитав Фріц з палахливими очима, переступаючи з ноги на ногу.

— Били? — сказав Альвін. — Бодай тебе так били.

Я просто здивований, як пристойно його прийняли.

Пельцеру навіть допомогли злізти з машини. Його тіло — він чекав, що його битимуть, — зразу обважніло, коли його взяли під пахви і обережно завели в приміщення. Без окулярів він нб міг дізнатися з виразу облич, що означає ця обережність. Усе було наче в імлі. Його пойняла безмежна втома — для нього все було втрачена.

Його завели не в комендантський барак, а в кімнату до Оверкампа.

— Сідайте, Пельцере, — зовсім миролюбно сказав комісар Фішер. — Очі й голос у нього були такі, які й годиться мати людям, чия професія полягає у тому, щоб витягати з людей каяття, таємниці, визнання провини.

Оверкамп, згорбившись, сидів осторонь і курив. Він, очевидно, передав Пельцера своєму колезі.

— Невеличка прогулянка, га? — сказав Фішер. Він розглядав Пельцера, що сидів, похитуючись усім тілом.

Потім Фішер почав переглядати документи. — Пельцер Ойген, народився 1908 року в Ганау. Правильно?

— Так, — тихо сказав Пелйцер. Це було перше його слово, вимовлене після втечі.

— Як ви могли піти на таке, Пельцере, саме ви, послухатися такої людини, як Гайслер? Дивіться, Пельцере.

Минуло рівно шість годин п’ятдесят п’ять хвилин з того моменту, як Фюльграбе вдарив лопатою вартового. Чоловіче, чоловіче,