Читати книгу - "Над планетою — «Левіафан»"

мав іще одну справу, дуже важливу, дуже н. пальну. Взявши Ріхтера за лікоть, директор притиснув його до себе так тепло і так дружньо, ніби вони були старими приятелями і щонайменше раз на тиждень ходили в «Люксус-бар» біля Гренадірен-плацу. Мало того, він чемно й настійно тягнув свого конструктора в бік монтажної площадки, в хаотичне безладдя кранів, газопроводів, дерев'яних риштувань. Говорив дуже привітно, тепло, загадково. Йому, директорові Кремпке, треба зараз їхати до шефа на екстрене засідання. Тож Ріхтер мусить виступати и ролі коментатора і інтерв'юера. На монтажному полігоні порався весь цвіт міської і навіть столичної преси. Преса міме знати, що за штуковину будує найбільший у світі авіаційний завод Вальтера Кірхенбома. Преса вимагає точних і неспростовних даних. Звичайно, панові конструкторові зайве нагадувати, як важливо в цій ситуації зберегти певну скритність, тобто, залишившись лояльним до шановного газетярського натовпу, не вибовкати того, що не слід знати широким колам.

— Розумію, пане директор, — вдоволено сказав Ріхтер.

— І ще одне: зумійте зацікавити пресу загальними, так би мовити, майбутніми перспективами «Левіафана».

— Ці перспективи не вельми далекі, пане директор, — ще тепліше й приємніше вигукнув Ріхтер. — Наші «Левіафани» прокладуть перший повітряний міст між Штатами і Європою, між Росією і Африкою!

Директор швидко замахав головою. Ні, ні, він зовсім інше хотів сказати. Репортери перш за все поцікавляться стратегічною стороною справи, можливістю оборонних перспектив…

— Оборонних? — з переляком зиркнув на директора Ріхтер. — ООН не збирається використовувати корабель в оборонних цілях. Для захисту міжнародного права цілком вистачає конвенціональних сил Ради Безпеки.

— Ви не хочете розуміти того, що вимагає нація.

— Не можу зрозуміти!

— Співчуваю вам, пане Ріхтер! — промовляє з гіркотою в голосі директор, але в ту ж мить, певно, збагнувши недоречність свого різкого випаду, знову вдає з себе привітного господаря: — Гаразд, посперечаємося колись за келишком вина. Ходімте! Преса не любить чекати.

Вони йдуть повз обвіяні осінніми вітрами клени. Кремпке усміхається на всі боки, піднімає руку при зустрічі з кожним майстром. Доброзичливий батько великої родини! Ріхтер дивиться на нього скоса, ловить в очах директор затаєні вогники. Ні, ні, Кремпке хитрий лис. І вся от його веселість — тільки добре підігнана маска.

— Пане директор… — Ріхтер міряє очима відстань репортерського натовпу, прикидає в думках, чи встигне він сказати те, що його зараз так тривожить, — на території заводу вештається багато сторонніх людей.

— Дурниці! Всі з перепустками.

— Вчора я бачив тут льотчика Штосгауера з міського аероклубу, — підніс голос Ріхтер, навмисне уповільнюючи крок. — Майстер Штаузе показував йому рубку управління. Пройдисвіт, якого мали судити за участь у замаху на Подестру…

— Ну, нащо, нащо такі слова? — з міною великомученика вигукнув Кремпке.

— Штосгауер належить до асберівської організації. Він і його друзі розпускають чутки, що корабель рано чи пізно буде переобладнано для військових цілей.

— Он вас що турбує!.. — посерйознішав директор, собі уповільнивши крок. Мабуть, подумав, що цю розмову слід довести до кінця. — Штосгауер представляє аматорські авіаційні сили міста, він прийнятий у кращих ділових домах… Звичайно, Штосгауер — базіка, невіглас, у нього наївні уявлення про міжнародну політику. Але ж гляньте на речі тверезо, пане інженер. Хіба в словах Штосгауера мало глузду?

— О ні, пане директор! В словах Штосгауера дуже багато глузду. Зловісного глузду.

На обличчя Кремпке лягає ледь вловима тінь невдоволення, він піднімає голову, весь дерев'яніє.

— Ми живемо в час суворих реальностей, пане інженер. Надмірна довірливість в стосунках зі Сходом може нам дорого коштувати. Я особисто вважаю, що в ім’я національних інтересів не треба відкидати й деяких, так би мовити, делікатних особливостей нашої професії.

— Точніше, пане директор.

— Історія людства переконливо свідчить, що саме по собі існування світових цивілізацій неможливе без військових колізій. Я всією душею відданий ідеалам миру, розумію безглуздість мілітаризму, але… вибачте — реальність є реальність.

— Що ж підказує вам ця сама реальність? — вигукнув з молодечою запальністю Ріхтер.

— Вона змушує мене, пане інженер, бачити не тільки те, чого прагне моє серце, але й те, що здатне завдати йому тяжкого смутку. Я маю на увазі можливі міжнародні ускладнення, тобто несподіване загострення відносин між країнами з різними соціальними системами. Здається, так говорять у Москві? Отож, різні соціальні системи, на щастя чи на нещастя, існують, тобто співіснують. Оскільки ж вони різні і оскільки їм притаманне прагнення йти своїми окремими шляхами, не виключена можливість, що ці шляхи одного прекрасного дня схрестяться. Тоді ми могли б згадати про наш «Левіафан», про нашу нездоланну літаючу фортецю, про наш найпотужніший, літаючий ракетний полігон. Хіба неправда?

Ріхтер стримано посміхнувся. Очі його вже бачили перед собою велетенський тулуб корабля, і це грандіозне видовище погасило в його душі почуття холодної відрази до Кремпке.

— Це могло б бути, — говорить Ріхтер. — Але тепер не буде.

І в ту ж мить їх зі всіх боків оточили тісним муром люди з апаратами, блокнотами, посипались привітання, вигуки захоплення. Громадська думка вимагала сенсацій.

Ріхтер вдоволено озирнувся навколо себе. Заклацали бліци, просто в обличчя йому затуркотіла кінокамера. Це було добре, навіть чудово. Досі їхній «Левіафан» викликав тільки посмішки й злісні жарти. Тепер всевидюще око преси й кіно широко розкрило на нього свої очі. Знімайте, фотографуйте! Розносьте славу про нього на весь світ! Сьогодні, панове, ви дізнаєтесь все, що вам треба, і ваші серця, ваш розум схиляться на бік мудрого винаходу.

Перш ніж почати прес-конференцію, директор запросив усю численну армію репортерів на будівельний майданчик, щоб королі преси й екрана на власні очі побачили, що фірма Кірхенбома займається не якимись дрібничками, не фантазує марно, а воістину прокладає шлях світовій науковій думці. Кілька інженерів, серед них і Ріхтер, давали пояснення, детально розповідали, що й до чого.

А показувати було що. Все тут вражало своєю новизною, своїми новітніми формами й загадковими конструкціями. Стапелі тягнулися на півтора кілометра. Безліч кранів заввишки з двадцятиповерхові будинки перетинали розхмарене ранкове небо, виставляючи проти осіннього сонця срібні щити склодюралю, піднімаючи гнучкі труби газопроводів, важкенні моторні вузли.