Читати книгу - "Привид Чорного острова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я так і вчинила. Ой, мамо, що було! Ще ніколи я не бачила тата таким лютим. Він на мене кинувся зі своїми величезними кулаками, але Білл повиснув на руці, й тато мене не вдарив. А Фред досі ходить зціпивши зуби. Злий і чекає нагоди, щоб помститися.
Це були страшні хвилини, матусю. Я спершу прохала тата, щоб не відпускав Олеся, але він насміявся з мене. А Фред на те: «Виснеш на шиї в хлопця».
Грішна я, мамо. У мене поганий характер. Дуже зла. Мені хочеться, щоб усе йшло по-моєму.
Що тепер буде? Я сказала Фредові — коли загубить Олеся, то сяде за грати. Про це вже я подбаю. Там навчиться молитися і, доки справа дійде до електричного стільця, ще спокутує свої гріхи перед богом. От тільки не знаю, скількох загубив Фред. Він же скреготав зубами і шепотів: «Не боюся. Нікого не боюся. Ти мене не лякай».
Я відповіла, що не лякаю, а коли візьмуся, то так і зроблю, Фред ковтнув свої пілюлі й пішов геть. Потім, дізнавшись, де він марить, підкралася й з пістолета викинула всі набої. Може, це нечесно? Але, матусю, я боюся за життя Олеся. А що, коли його не буде? Як житиму? То й для чого мені тоді жити? Ні, матусю, не сердься на мене. Я ще спокутую перед богом свої гріхи.
Мері перепочила, глянула, як чайки шугають над водою, і вела далі свою розмову.
— Я нещасна, мамо. Не кохає мене Олесь. Він кохає ту, що залишилася на Вкраїні. Хай забуде ту дівчину заради мене. Я вірю — моє кохання переможе. І тоді Олесь належатиме тільки мені. Мамо, не можу тепер жити, як раніше. Не уявляю, що буде, коли він залишить нас. Я колись гадала, що кохання приносить людям велике щастя, а тепер бачу — несе воно тільки нестерпне горе. Чому так улаштоване життя?
Хто щодня бачить Джона, тому здається, що цей велетень перебуває в напівсні. І ходить якось повільно, і працює, і розмовляє.
Але зараз Джон нагадує розлютованого печерного ведмедя. Швидкими кроками міряє кімнату, опустив велику голову, і товстелезна шия налилася кров'ю. Джон важко дихає, дивиться лише собі під ноги.
Фред нагострив свій погляд і цілиться на свого ворога.
Якийсь час брати мовчать. Потім Джон кидає:
— Ну?
— Я його візьму на мушку, та й справі кінець, — вимовляє Фред крізь зуби.
Джон зупинився посеред кімнати і дивиться на Фреда розлюченими очима.
— А ти подумав про Мері?
— Чому це я буду про неї думати?
— А тому, що вона видасть тебе поліції і розповість усьому світові про наш скарб.
— Дурниці!
— Погано ти знаєш Мері. Її не зупинить твій пістолет.
Знову брати помовчали, і знову Джон, нахиливши голову, почав бігати по кімнаті. Зупинився біля шафи, витяг звідти пляшку та дві чарки і наповнив їх.
Випили, Джон ніби заспокоївся, сів до столу, підпер важку голову кулаками, і, здається, якась думка захопила його. Думав Джон довго. Принаймні Фред устиг викурити дві сигарети. Потім Джон підвівся і сказав:
— Ти поки що не чіпай Олеся. Хай буде так, як хоче Мері. Залишимо його на острові. Хоч покопає трохи. Сили в нього багато.
— Тобі легко говорити, а чи я витерплю…
— Витерпиш. Ну, а коли знайдемо скарб, тоді й позбудемося хлопця. Може трапитися нещасний випадок. Скажімо, камінь упаде на голову.
Джон сумовито усміхнувся.
— Ненавиджу їх, комуністів, — прошепотів Фред.
— А мені байдуже — комуніст чи берчист. А тебе не розумію. Ну, коли ти агентом працював — ясно було. Платять тобі — мусиш ненавидіти. А тепер кому потрібна твоя ненависть?
— Ну, повинні ж бути якісь переконання в людини.
— Дурний ти аж світишся. Переконання бувають у того, кому платять за них. А з тебе та з мене все життя шкуру здирають. Які вже тут переконання? Але домовилися — без згоди зі мною ти своїм переконанням на моєму острові ходу не давай.
Коли Мері, Олесь та Білл зайшли до кімнати, біля столу порався Джон. Він весело гукнув:
— Нумо, доню, допоможи. Сьогодні щось твоєму татові хочеться випити, порозмовляти. Білл, тягни з підвалу ковбасу і сир, той, що я зробив для себе. І консерви захопи. — Джон глянув на Олеся і запитав: — Ти, хлопче, щось п'єш, чи у вас там у Росії забороняють?
— Ні, сер, не забороняють. Але я не п'ю, — сказав Олесь і допитливо подивився на Мері. Що це трапилося з Джоном? Навіть голос у нього став привітніший.
— У себе вдома можеш не пити, а в мене — мусиш. Та й розмова у нас буде.
— Справді, розмова буде цікавою, — ствердив Фред, і зла посмішка перекосила йому губи.
Білл приніс із підвалу те, що просив батько. Сіли до столу. А коли наповнили чарки, Джон сказав:
— Послухай, хлопче. Ти з цього острова нікуди не поїдеш. Як далі буде — справи покажуть.
— Це чому ж? Адже ми домовилися…
— Домовилися. Це вірно, але я хочу тебе взяти за компаньйона. Та не дивися на мене такими очима. Адже ти здогадуєшся, чого ми тут живемо. Кажи?
— Так, сер.
— Ні, ти мені твердо кажи — догадуєшся чи ні?
— Догадуюсь. Але я на вашому місці, сер, облишив би той скарб і виїхав звідси. Хай тут живе сам привид.
— То, значить, ти знаєш, але в це не віриш? — перепитав Джон і вихилив чарку. Він моргнув Олесеві, й той випив також.
— А чи знаєш ти, містер Олесь, що-небудь про той скарб? Коли не знаєш, то й не базікай марно.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Привид Чорного острова», після закриття браузера.