Читати книгу - "Апгрейд для Всесвіту"

Тепер клубок почне розмотуватися.

Виявити контакти Князя — справа техніки. Гряде година розплати! Час чищення гряде… очищення… усіх нечистих — в очищення… чорт… як був ти, китеня, в отроцтві шалапутом і поетом салонним, так ним до сивини і залишився… добре бути словоблудом, друже, — наспівував Кит, — люблять словоблуда всі навколо… це справа дуже тонкої техніки, філігранної, фантом — це тобі не Кнур Рване Вухо… словоблудити можна і без рук, були б запал і слухачів коло… І кадри в мене годящі є, наприклад — Рунін… а ще… ні, мабуть, Рунін пасує ідеально. Мабуть, тільки він і пасує. Саме небо привело його в нашу службу.

Мотиви того, що відбувається, очевидно, тривіальні та вічні. Щоби убезпечити себе та свою вотчину від силової структури — ввійди в неї! Очевидно, ліс давно присутній у Нагляді. Він же здатний навчатися: він зробив висновки з тієї давньої історії з розгромом Комітету. Простіше не воювати, а тихенько домовлятися, граючи на бажаннях людей, на слабкостях і страхах — і «контроль», за якого необхідно постійно тримати у своїх руках усі нитки, перетворюється на вигідну «безконтрольність», яка всіх влаштовує. Ще одна трансформація, причому давно-давно розпізнана. Підказки були: наприклад, згадка про мутанта, що служив у Особливому відділі й розкладав Відділ зсередини. Це теж із тих часів, від Ловича.

Я короткозоро шукав винних, шукав безпринципних політиків і жадібних торговців, готових запродати планету і себе самих на додачу за владу і блага й не міг зрозуміти, що безпринципні та жадібні — всього лише маріонетки, яких провадить ліс. Усе, як і зазвичай, виявляється простіше й безнадійніше. Але чому ця проста можливість спала на думку тільки зараз? Не раніше і не пізніше? Неначе тихий наказ…

Так-так… Ні, китеня, у цю гру ми з тобою не гратимемось!

Потерпимо. Однаково рано чи пізно доведеться звернутися до просвітлених.

Я зовсім не лікар, я всього лише санітар…

Малий Кит, службист із десятилітнім стажем, чудово вивчив протейські реалії. Він знав, у що варто втручатися самому і що залишати під опіку магів.

Хірург, запідозривши в собі хворобу, не стане сам себе оперувати.

Вселенська Програма мусить працювати. Збої, сторонні переривання, хибні рішення усувають оброблювачі, про які зовсім нічого не відомо; одуиіевлений фрагмент коду повторюється в циклі; а якщо знову і знову нічого не вдається — фрагмент коригується. Або стирається, знімається системою.

Усі ми, по суті, не більш ніж атоми цього процесу. Цикли змінюють нас; ми, самі того не знаючи, керуємо циклами; генетичні команди і мовні конструкції ведуть нас до виходу з Програми.

Лежить він правильно, розумник, зразково лежить, ницьма, закопавшись у мох, не знаючи і знати не бажаючи, де він є і що є довкола нього, геть ні про що не думаючи, жодних почуттів не виявляючи, не згадуючи ні про що. До спогадів треба ретельно підготуватися, заздалегідь визначитися в них; цьому мене навчено. Даремно ви розглядаєте мене, монстри земні, водяні й небесні, дарма сподіваєтеся, я не озирнуся на ваш погляд і не розкрию я очей, не скам’янію; я не перелякане хлоп’я в темній кімнаті, я — один із тих, хто протистоїть вам. Згиньте, хижі! У сотвореному світлому немає вам місця і щілини для вас.

Я — спеціаліст із образів, мої образи яскраві; зі мною і в мені — неофіт, хтось, хто стрімко здіймається, дорослішає, втрачає ілюзії. Він візьме на плечі частину моєї ноші. Руйнуйте собі далі, горе-завойовники: зі зруйнованого повстанемо! Храми наші — на руїнах, так уже повелося. Ми відбудуємо їх знову; вам дедалі важче розтрощити храм. Людина вчиться, дедалі краще розуміючи природу вічного, і все частіше обертаються на поклик небайдужі. Вони виженуть вас зі світу, як вигнали зі сердець своїх.

Але, з’ясовується, навіть мага можна обпоїти або від душі цюкнути по маківці. Головний біль і до характерників нещадний. Хто б це мене, га? Що за біс лукавий? Не згадати, та й не можна згадувати, поквапливі чортенята відразу фальшиву пам’ять підшиють, кривою стежкою в мозок проберуться — терпіти треба, чекати. Вживатися потихеньку.

Отже: чого це я раптом щокою в мох, обличчям донизу… Назад! Це зайве!

Я зрозумів, що не над тим розмірковую, що думки мої стали нікчемними й небезпечними, та звелів свідомості завмерти. Відразу ж, ніби заради помсти, загаслою кометою вислизнув зі свідомості недобудований всесвіт. Біль іскрами розсипався між туманностями, що очікують на Початок. Проплив зім’ятий аркуш, покреслений ескізами фраз; черевата риба, ворушачи плавцями рун, кинулася до русла; дрібний капосник Ентроп павуком повз по сплячому Ніщо, обплутуючи незайманий вакуум павутиною безмовності. Намагаючись не попектися, відсторонив я капосника від Вогнища, роз’єднав злиплі, у попелі й пилюці, рукави Галактики, увірвався в просвіток, що утворився, — й опинився у початковій точці, на порожній, ідеально сферичній протопланеті, яка щойно вилетіла з горнила творіння. Кілька мільярдів років чекання — і можна буде дати волю почуттям і бажанням. А поки готується пиріг, доведемо до ладу себе самого.

Не кваплячись, не надто цікавлячись відповіддю, запитав я себе: друже, а хто ти? Правильно, лісовий маг. Але моє локальне ім’я — Богун. А хто такий Богун? Чому він думає, ніби лежить на живому моховому килимі, серед диких заболочених лісів, і ніби його перебування тут виправдане й необхідне?

Відповіді не було. Поквапився. Перестрибнув через якийсь етап.

— Чому я, маг, який став Богуном, переконаний, що перебуваю в лісовій глушині? — дуже обережно переформулював запитання. Ніби за іншу ниточку смикнув… І так само обережно, неспішно продекламував відповідь, що з’явилася: — я відчуваю пружний пух на обличчі, тютюновий дух глушинських трав, моя куртка, відвологла попри спеку, а руки відчувають здригання