Читати книгу - "Знайти і затримати"

Мене оглушило, але перед тим я почула, як між мною і Юрієм щось дзизнуло. Я мимоволі присіла — підломились ноги — і бачила, як хитнувся Юрій, а Клава підтримала його, щоб не впав, і аж тоді кволо забилася думка, що то пролунав постріл і, напевне, він поранений, але звестися я не могла і закричати теж. Не знаю, куди біг Максим, що опинився коло Юрія, який зненацька вчепився йому в горло й душив…

— Це я… Макс… — хрипів, відбиваючись від нього, і Юрко врешті його відпустив.

А Шакула розкарякувато стояв попереду й страшно шкірився, не опускаючи зброї. Навколо гостро пахло чимось паленим, немов сіркою. Шакула показав Максиму пістолетом на колоду, і той слухняно повернувся на своє місце. Було якось незвично тихо, мов після раптової зливи влітку. Я поволі приходила до тями. І чим яснішало в голові, тим дужче пік сором, що не встояла, як Клава, пліч-о-пліч з Юрієм. Од пострілу наче щось надломилось у мені, відібрало волю й рішучість. Я зневажала сама себе.

— Стривай, а куди ти, Максе, хотів бігти, га? — згадав Шакула й рушив до нього, ховаючи пістолет під сорочку. Спинився навпроти. — Ану, встань! — І, коли той встав, задер йому теніску й почав розстебати штани. — Не бійся, не зроблю євнухом. Я тільки… — повідрізав ґудзики й жбурнув на землю. — Ось так. Тепер тримай руки в кишенях. І скинь свої капці.

Шакула перевзувся у Максимові сандалети.

— О-хо-хо… — реготав Філон. — Ну і втнув… Як у кіні…

Максим скидався на великого намоклого птаха, який розпустив крила для просихання. Він викликав жалість і водночас відразу своєю покірністю, хоча наш опір бандитам теж досі не дав ніяких наслідків. Проте ми не мовчали, щось робили, прагнули звільнитись і… боялись. Боялась я, а Клава — ні, тільки за Юру.

Що ж робити? На кого надіятись? Я і Клава… А я ж писала твір, образи… Уляна Громова і Люба Шевцова…

А хто ми? Хто?!

Он він пішов, скалив зуби, вилицюватий, з прилиплим до лоба чубчиком, певний у своїй силі, безпечний і нахабний. Вже скільки того збиткування у нього на совісті?

А скільки попереду…

Мамо! Я скочила на ноги й, мов із заплющеними очима, накинулась на Шакулу, що саме порівнявся зі мною, била його кулаками й кусала, вищала, наче навіжена, поки не відчула болю у потилиці. Аж тоді отямилась і побачила Шакулу, що тикав Юрку в обличчя щось довге й жовтаве, звивисте, мовби живе.

— На, понюхай, очкастий, — приказував. — Можеш погладити. Ти ще не гладив, шмаркатий, дівочих кіс.

— Бузувір… Що зробив?.. — чомусь плакала Клава.

Я лапнула себе за шию, щоб намацати косу, але замість неї пальці наткнулися на розпущене волосся. Я зібрала, волосся в кулак і хотіла перекласти його на груди, та воно, коротке, вислизло з долоні. Коса! Моя коса!.. Ми з Клавою дивилися на Шакулу в якомусь заціпенінні…

— Шакуло, треба тікати! Тікати звідси!.. — істерично закричав Філон і зарачкував од землянки в ліс, волочачи за собою кошик. — Тікати!.. — звівся і, хапаючись за дерева, подибав далі.

Пролунав несамовитий крик: Максим із перекошеним від страху обличчям кинувся до мотоцикла. І мене наче хтось штовхнув за ним силоміць…

Оглушливо пролунав постріл.

— Філоне, стій! — заволав Шакула.

— Що трапилось? — розгублено питав Юрій. — Що трапилось?

І все потонуло в шаленій тріскотні двигунів.

Я не чула, як позаду мене на сидінні опинилася Клава.

Дощата літня кухня наповнилась димом — пригоріли кабачки, про які забула Маринина тітка, слухаючи відповіді племінниці на наші запитання. Тітка мов скам'яніла з виделкою в руках, і її худе гостре лице ще дужче видовжилось од переживань. Євдокія Тарасівна ніяк не могла вимовити й слова, тільки дивилась, дивилась на Марину повними сліз очима…

А Жалинська непорушно сиділа за столом, похнюплена, як людина, що зробила щось негарне.

Я вже й не ворушив би лихі спогади, коли б нам було все зрозуміло із відповідей Марини. Проте не поспішав із запитаннями, даючи можливість дівчині заспокоїтись. Поки, не надійшло нових повідомлень про Шакулу й Філона, ми могли спокійно осмислити, зважити отримані від Марини відомості.

Відзначив, що бандити далеко не втекли, коли не трапився щасливий для них випадок. Отож вони десь ховалися в лісі, в тому районі. Це вже полегшувало пошук. Треба знайти їх до сутінків, щоб уночі не прослизнули, до міста, де у них були знайомі.

Окрім цього, нас турбувала доля Філона-Сергія. Шакула намагається позбутися спільника, щоб не ділитися здобиччю. Були всі підстави чекати ще одного злочину. І попередити його поки що ми не могли.

— Боже, Мариночко, дитино моя… — раптом заголосила тітка, мов пробуджуючись од важкого сну, і кинулась до племінниці, пригорнула до себе. — Як же ти натерпілась! Щоб отак знущатися над людьми. Відрізав косу… Куди ж та міліція дивиться? Що ж це робиться на білому світі, га, дорогі товариші?

Ми мовчали, бо робили все можливе, а іноді й неможливе, не рахуючись ні з власним відпочинком, ні з небезпекою.

— Кабачки, тьотю, кабачки, — спромоглася на слово Марина.

Євдокія Тарасівна метнулася до керогаза.

— Згоріли… — безнадійно махнула рукою.

Тепер ми вже знали, що Шакула взувся в Максимові сандалети. Але де взяв кошик Філон і ті туфлі, що випали й нього? Знайдене нами в кюветі, безсумнівно, їхнє. Я підрахував, що із шістнадцяти набоїв у бандита залишилося тринадцять. Усе ж поменшало, і добре, що кулі ні в кого не влучили. О, страшні хвилини випали на долю Клави, Юрія і Марини. Лише Максим поводився як боягуз. Що ж, людина завжди найкраще пізнається в біді.

Кошик і взуття… Стривай! На вокзалі лейтенант розповідав, що мигнула нога, взута в кед. Кед… А дядько, що йшов з тіткою до станції Партизанська, був узутий в кеди. У кеди! Я розповів про те Пазову, бо дядька й