Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Знайти і затримати 📚 - Українською

Читати книгу - "Знайти і затримати"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Знайти і затримати" автора Віктор Тимчук. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 34
Перейти на сторінку:
тітки він не бачив. У нас з'явився шанс затримати його, бо приміський поїзд проходив через станцію аж під вечір.

— Молодець, Арсене, що згадав, — похвалив мене Яків.

Я пам'ятав з розповіді Марини мовлене Шакулою прізвисько Чмих, яке він згадав за цікавих обставин: мовляв, у Чмиха є знайомий з «Волгою». Чмих і «Волга». Чмих — колишній однокласник дільничного інспектора Загати. Я з ним здибався, коли розшукував Хрипливого. Нарешті виткнувся кінчик ниточки з клубочка. Зв'язок Шакули із Чмихом не випадковий. Тепер треба знайти Чмича. Коли б знати його справжнє прізвище, то це була б справа кількох хвилин. Справжнє прізвище… Може, серед паперів Загати?

— Слухай, Марино, а де живуть Клава, Максим і Юрій? — запитав я.

— Не знаю… Клава у гуртожитку будівельників, — знічено відповіла.

— Хіба ти не завезла Клаву до гуртожитку?

— Ні, вона пішла через товарну станцію.

— А Юрій? Де Юрій?

— Юра? — Марина розгублено оглянулась, ніби Юра десь ховався тут поблизу. — Він… ми… ми…

Тітка відірвала погляд од сковороди й здивовано втупилась у Марину, що звелася з-за столу, й знервовано зчепила пальці.

— Він поїхав із вами? — допитувався Яків.

Марина злякано похитала головою.

— І ви залишили його в лісі з отими? — недовірливо, сторопіло дивилася на Марину тітка. — Як же це трапилось?

— Як? Як?! — Марина рвучко затулила долонями лице й захиталася. — Що ми наробили?… Юра… А він же без окулярів…

— У лісі ми його не зустріли, — сказав я.

— Боже, оставили… — вражено прошепотіла тітка. — Марино… Може, вони його…

Навряд, щоб грабіжники щось заподіяли Юркові, безпомічному без окулярів. Мабуть, він заблукав у лісі. Переслідувати бандитів чи стежити за ними, а тим паче затримати він аж ніяк не міг. Але щоб кинути напризволяще свого товариша… Та я не осуджував дівчат. У тій ситуації вони чинили хоч якийсь опір бандитам. Гидко, звичайно, поводився Максим.

— Що нам буде? Мене судитимуть? — запитала Марина.

— Ні, виступите на суді як свідки, — заспокоїв її і подумав, що для них суд — власна совість. — Чому ти відразу не заявила в міліцію? І чому так довго їхала з лісу?

— Не… не встигла. Ми з Клавою перекинулись, довго не заводився моторолер.

— Авжеж, товаришу, вона тільки що приїхала, — заступилася за племінницю тітка. — Опам'яталася б і заявила.

Можливо. А Клава з Максимом досі мовчали. Невже Клаві бракувало духу? Чи ще не одійшла від переляку? Власне, Клава опинилася між двома берегами — обов'язком і почуттями до батька своєї дитини. Я міг лише уявити собі її душевний стан.

Ми вирішили навідатися на станцію Партизанська.

— Назвіть прізвища своїх знайомих, — попросив Марину Пазов.

— Не знаю. Тільки Юри — Коренюк.

— Поїхали з нами, — сказав я.

— Куди ви її забираєте? — Тітка злякано вхопила племінницю за руку, мов не пускала. — Куди? Вона ж нічого…

— Не хвилюйтесь, Євдокіє Тарасівно, — заспокоїв її. — Вона скоро повернеться.

Марина стомленою ходою пленталась позаду нас. Тітка провела її до хвіртки й дивилася услід. Наш запилюжений «газик» стояв біля водогінної колонки, і перед його радіатором з труби капала вода. Він мені видавався живою істотою, яку доймали спрага і серпнева спека. Сержант Микола Бунчук і дільничний інспектор сиділи на лавці під парканом, над яким звисало гілля з білим паливом, і хрумтіли яблуками. Старший лейтенант простяг нам по яблуку.

— Пригощайтесь.

Я із задоволенням вкусив соковите яблуко, яке запахло мені рідною домівкою. Ми перезирнулися з сержантом, і я зрозумів, що не було ніяких новин. Пазов відчинив дверцята. Микола з цікавістю поглядав на Жалинську.

— Сідай, Марино, — запросив пригнічену дівчину до машини. — А ви, інспекторе, пильнуйте. Саме з цього боку вони спробують проскочити у місто.

— Я в курсі, — сказав старший лейтенант. — Нас уже попередили. Двоє їх. Ось і фото одного, — дістав з нагрудної кишені фотокартку. — Надивився, аж стоїть перед очима.

Оперативно діють мої колеги, відзначив я, розглядаючи картку: крупне, м'язисте, широкоскуле лице з чубчиком над лобом, маленькі безвиразні очі й тонкі губи. Я відразу здогадався, хто на фото. І, щоб пересвідчитись, показав Марині. Вона зблідла, мимоволі потяглася рукою до коси, торкнулася підрізаного волосся й відсмикнула руку.

— Шакула… — прошепотіла. — Він.

Такі фотокартки вже мали всі працівники міліції. Шляхи з області грабіжникам перекриті. Клаву, Юрія й Максима розшукати неважко: варто переглянути з Мариною документи абітурієнтів, як вона впізнає своїх товаришів. Але те пізніше. Мені з голови не виходив Чмих.

— Давай, Миколо, на станцію Партизанська, — наказав йому.

— А чого туди? — стривожилась Марина.

— Надіємось на одну зустріч, — відповів я ухильно. — А потім пошукаємо Юрія.

Ми розвернулись і виїхали на Снігурівську трасу. Щось довгенько це находили адреси власників «Волг». Напевне, Скорич і Махов прискіпливо займалися їх відбором, щоб опісля менше гаяти часу. І Шакула теж говорив про машину у Чмихового знайомого. Можливо, між ними і вбитим Ричком існував якийсь зв'язок. Можливо. Яке ж прізвище у Чмиха? І я досі не розшифрував значення написаного Загатою слова «ЦИБУ» на сірниковій коробці. ЦИБУ…

Вдруге згадав свої відвідини дільниці й розмову з лейтенантом. Я тоді попросив його розповісти про Чмиха. Він сказав, що підозрюваний 1946 року народження, сім класів освіти, відсидів два роки за хуліганство, ніде не затримувався на роботі через пиятику і прогули. Здається, ще назвав його справжнє прізвище та ім'я. Прізвище та ім'я… Ім'я — Петро. Еге, Петро.

Мою увагу привернув пост ДАІ. Працівники інспекції перевіряли пасажирів рейсового автобуса, що прямував до міста. Бунчук махнув хлопцям рукою.

Марина дивилася в той бік, де почався ліс, мов сподівалася когось помітити поміж деревами. Очевидно, Юрія. А я думав, що саме в лісі ховалися злочинці, і коли б прочесати його, то обов'язково їх би знайшли. Може бути, що вони десь зачаїлися на

1 ... 20 21 22 ... 34
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знайти і затримати», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Знайти і затримати"