Читати книгу - "Ліки від страху"

Він помовчав, потім, повернувшись до мене, сказав:

— І все-таки, я думаю, тут непорозуміння. Я не вірю, що якийсь хімік добув цю сполуку й не розуміє, що в нього і в руках.

— Ви не вірите у можливість випадкового відкриття цієї сполуки?

Панафідін роздушив недокурка в попільниці, всміхнувся:

— Ваше запитання чудово ілюструє загальні уявлення людей про характер нашої роботи. Блукаємо всі потемки, раптом одному пощастило: бац! — велике відкриття. І мов скарб виставлено на загальний огляд. Так нині не буває…

— А як буває? — сумирно запитав я, хоч він мені вже досить-таки набрид своєю вченою чванливістю, але не хотілося, грюкнувши дверима, ставити на справі крапку.

Й крім того, ледь помітне і все ж уловлене мною хвилювання Панафідіна бентежило мій нюх, нюх слідчого. Щось він знав, або здогадувався про щось, або мав якесь слушне припущення, але говорити не хотів.

— Наука дуже спеціалізувалась. І в кожній її галузі безліч чудових фахівців займається найтоншими проблемами. Й коли сукупність їхніх знань сягає необхідного рівня, хтось із них кладе останню цеглину — часто зовсім крихітну цеглинку, — й велика споруда відкриття завершена.

— Можливо, хтось і поклав уже ту цеглинку в споруду метапроптизолу?

— Ні, — похитав він головою. — И ж сам виконроб на цій будові й знаю, що в кого зроблено: ми цей будинок ще під дах не підвели.

— А раптом, доки ви тут свій храм із цеглинок складаєте, отой «хтось» вигнав коробку з бетонних блоків — і привіт?

— Усе можливе. Але для цього треба бути в математиці — Лобачевським, у фізиці — Ейнштейном, а в хімії — Лібіхом. У вас є на прикметі Лібіх? — запитав Панафідін, підвівся й промовив: — Я часто замислююся над дивовижною суттю своєї професії. Я хімік, і можливо, це пояснює деяку мою тенденційність, але поступово у моєму світогляді виник такий собі хімікоцентризм. Справді, хімія проникає повсюдно: страх — адреналін у крові, радість — норадреналін у крові. Кофтинки, гумові скати, любов, сукні, костюми, дітородіння, заводи, добрива, урожай — усе стає залежним від хімії. Хімія попереду всієї людської науки…

— Ну, а якщо вважати, що все нове — ліки, ідеї, теорії, машини, моди — все йде від науки, то ви — попереду всього людства! — Я усміхнувся і, не даючи можливості Панафідіну відповісти, запитав: — Чи не могли б ви показати мені вашу лабораторію? — І на всякий випадок уточнив: — Ту, де ви працюєте над метапроптизолом?

— Чому ж не можу? Будь ласка…

Панафідін узяв із стінної шафи білий халат, підсинений, накрохмалений, випрасуваний до хрусту, накинув на широкі плечиська.

— Ходімо? Нам халат дадуть у лабораторії…

Проте ми не встигли вийти, бо що раз озвався телефон.

— Панафідін. А-а, здрастуй, здрастуй. Так, у мене люди. Я втікаю, зателефонуй через годину… Ну, тоді давай домовимося: у суботу за чверть до сьомої біля входу у Будинок кіно. Так, так, мені Гавриловський квитки залишить. Ну, не знаю я — одягни що хочеш… Так — у всьому. І завжди. І більш ніхто. Й ніколи. Усього доброго…

Акваріум із жовтокосою тропічною рибкою, скляні двері, пластиковий безконечний коридор з неживим денним світлом, поворот ліворуч, перехід праворуч, темний хол, розкраяний задимленим стовпом сонця, сходи — два прольоти вгору, коридор, фарбовані білилом двері з табличкою «Лабораторія № 2».

У великій кімнаті з багатостулчастим вікном працювало четверо.

— Здрастуйте, друзі, — привітався Панафідін.

Люди неуважно озирнулися, різноголосо пролунало по кімнаті:

— Здрасту-йте, Олексан-Микола-ичу…

Усі продовжували займатися своєю справою, ні на мить не припиняючи роботи. Одна із співробітниць складала на довгому столі біля торцевої стіни грандіозний прилад: у ньому було штук із п'ятдесят колб, різнокаліберних пробірок, скляних з'єднувальних трубок, крани, нагрівачі. У різні вузли цієї тендітної і дуже гармонійної споруди були вмонтовані електричні датчики, увімкнені прилади, сигнальні лампи, в овальний герметичний балон літрів на десять впаяні схожі на іграшкові лопатки електроди, сполучені з індукційним генератором.

За столом біля вікна кремезний хлопчина з модною зачіскою чаклував над приладом.

— Як справи, Сергію? — ввернувся до нього Панафідін.

Юнак мотнув головою з боку в бік:

— Розвалюється продукт, Олександре Миколайовичу.

— Я тобі дістав молекулярні сита на три ангстреми, зайди до мене.

У приладі булькала, закипаючи, якась рідина. Центром приладу, очевидно його головною частиною, була дебела тригорла колба, під якою кучерявилася парою водяна лазенька. У середнє, широке горло опускався гнучкий привод від моторчика — дволопатева мішалка безперервно збовтувала вміст посудини. Через правий увід в колбу занурена крапельниця, яка зціджувала раз по раз жовті важкі намистинки. У ліве горло був уведений радіаційний охолоджувач — стрімко піднімаючись по трубці, пара осідала краплями на вимитому циркулюючою водою склі й поволі стікала знову в колбу.

Панафідін, зупинившись за моїм плечем, сказав:

— Так звана реакція Гриньяра. Та головна наша надія там, — він змахнув рукою в бік системи біля стіни. — Вона мусить спрацювати…

Й мені вчулися в його голосі гіркота, втома, майже відчай.

— В чому у вас найбільша трудність? — запитав я.

— Молекула не тримається. У схемі вона складається з кількох дуже великих блоків. Але щоб тривко з'єднати їх, у колбі потрібен певний режим — температура, тиск, світло, каталізатори. Для кожного окремого зв'язку в молекулі ми параметри визначили. А все разом — ніяк… Це дуже важко.

Так, мабуть, це справді важко — бути попереду всього людства.

До нас підійшла жінка, яка складала отой величезний прилад, що вразив мою уяву. Вона сухо кивнула мені й сказала Панафідіну:

— У мене з другої години семінар із практикантами.

— Гаразд, Анюто. Познайомся, це