Читати книгу - "Чотири шаблі"

Після короткої вечері лікпом продовжував наступ на серце вчительки, а Большаков переглядав книжки на столі. Після «арифметики Шапошнікова» на черзі стояв якийсь зшиток. Великими літерами було написано: «Щоденник». Цілком машинально санітар Большаков слідкував за сторінками. Тоді він побачив між рядками прізвище його друга — Шурки Рубана. Жіноча рука писала:

…«мій любимий, ти приснився мені сьогодні. Ти обнімав свого друга Кригу, а я тремтіла вся, не знаю від чого. Він…»

Большаков сміявся: «Баби!»

— Чия це книжечка под названієм «Щоденник»?

— Моєї подруги. Вона забула його в мене при переїзді до другого села.

«Вона переїхала значно далі — у республіку хробаків…» — думав Большаков.

Далі вечірній вітер дмухнув тепло в вікно так, що каганець погас. Санітар Большаков сам засвітив його вдруге. Важке повітря хати стало важчим. Вечір вабив надвір, на берег, де зелена трава й верби.

Серед ночі, що заглядала золотими каганцями в ріку, підіймалась літня млость. Вода йшла мимо, бачивши не одні кордони, поминувши не одне поле. Думав Большаков про роки, що течуть, про чорні очі жінок, губи кармінові, тіло — про все, що думає людина хвора, дивлячись на молоду пару.

Лікпом надто часто нахилявся до вчительки, а вона сміялась, як далекі дзвоники десь у лузі. «Вожжається! — подумав Большаков, — жалко, що я не можу». Намацавши в кишені зшиток-щоденник, він посміхався собі в бороду. «Получай, Шурочка, подарунок!» — промурчав тихо.

Була ніч синя, і на всі степи цвіло жито. Раптом зачмихала пара і гуркотіли колеса. До мосту й через міст пішов швидко поїзд із заходу. Скоро на станції гули гудки, чулась метушня, постріли навіть.

— Прощайсь! — крикнув Большаков лікпому.

Вони побігли до станції. Вчителька дивилась услід, але місяць не світив, і не видко було, чи плакали її очі. Відповідь на лікпомове кохання перебувала таємницею для людей.

Залишився ззаду вже залізничний міст, побігли шпалами, дихали важко, дихали цвітом жита, нічною душею. На станції знову стріляли гвинтівки. Рукав санітара Большакова почав тріщати від руки лікпома.

— Там поляки! — задихано репетував він. — Біжімо навпростець до Києва.

Большаков біг, не звертаючи уваги, біг по шпалах на близькі станційні вогники. Київ був разів у п'ятсот далі!

Вони встигли вхопитися за буфера лише останнього вагона, і, перелазячи на тормозну площадку, лікпом і Большаков радісно зітхали, набираючи повні груди нічної сили. Поїзд ішов. Друзі продовжували розмову про перстень.

Величезна ніч обняла Большакова за шию. Заглянула в вічі…

І мене голубила так ніч. Я знаю про зелене жито, як пахне, і мене нічна хвилює млость. Я тепер щойно наповнюю себе проміннями зорь, таємницями хвилин. Тепер я лише відчуваю велике, і перо моє ворогує з думкою. Тепер в мені хаос. А пройде час, а зігнуться мої юнацькі плечі, і перше срібло на голові неминуче надійде — я буду суворим майстром. Я не випущу тоді блукати між рядками зайвого слова, я не дам бачити будування своїх будинків. Моє перо холодно ліпитиме рядки, і книжка, як дім, чекатиме недовговічного хазяїна — чужої думки.

Товариш Большаков пестив монограму маузера лівою рукою з мідним перснем. Речі двох його товаришів утворювали певний настрій. Люди завжди люди, і Большаков кінчав про перстень, мідний перстень свого друга Ваньки:

— «Ти, братішка, сволоч! — сказав на станції Васильків товариш Ванька і надів мені на палець цей перстень, — нащо ти вертався за мною?»

«Ти, братішка, теж сволоч! — відповів я на станції Васильків, дістаючи з кишені Ваньчині карти. — Ти нащо в цукроварні викинув трьох тузів, а четвертого — винового — не випускав з руки?!»

Колеса останнього вагона немузикально дзвонили, і навкруги була синя ніч, синя, як мрії, синя й тепла.

1925

Вона, ваша молодість, довгая странниця: за степами, за вежами далекими «растЪкашеться мыслію по древу, сЪрымь вьлкомь по земли, сизымь орьломь подь облакы». Безнастанний юнацький гул, веселий і тривожний, тремтить, як папороть. Перші оази виростають у пустелях розуму. Думок струмені — чисті й прозорі, як гірний хрусталь, поять верблюдів і лицарів. Не чуєш кінця своєї сили, юначе.

Ех, молодосте буйна!..

Ось вони тут, перед нею, ці речі. Минула вже давно та весна, пройшло за весною літо й згоріло; і чимало інших літ виростало на тій землі, щоб пов'янути, квітло, щоб одквітну-ти, і жило, щоб ізгинути. Речі зосталися, їх обв'язала ниткою тремтяча рука, вони лежать сиротливо у темному кутку, зберігаючи на собі минулі дотики, а все прийдешнє переходить в минуле. Хіба кладе трохи жовтої затхлості на фотографічну картку дівчини та на гравюру з «Дон-Кіхота Ламанчського»,