Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

— Він добре зробив, — промовив Зозінго не без єхидства. Інколи мій тренер любив під’юджувати, так само, як любив після вечері посмакувати чорною сигарою. — Саме тоді я нидів у Сан-Паулу, був асистентом старшого тренера Сантоса. Ми ще жили славою наших недавніх чемпіонів світу, але вже не могли виховати нового чемпіона. Це ставало нестерпним. Шеф боявся, що його витурять у три шиї, якщо не дістане справжнього бігуна, ти ж знаєш, як то буває…

Я лише кивнув.

— Одного разу, коли ми бігали з самого ранку, бо спека потім не давала дихати на стадіоні, з’явився засмаглий чоловік із зухвалими очима; він обвів поглядом увесь майданчик і кинув під ноги недопалок. «Де ви знаходите цих сновид?» — поглузував він з мене. Я не вперше діставав такі уколи. В газетах нас паплюжили щопонеділка і часом аж до суботи. І все-таки ми отримали державну дотацію, яка була ще вищою, ніж попередня. «Може, ви хочете попрацювати замість мене? Чи спробуєте сам десять кеме? Тільки обережно, щоб вам не пороздирало «асфальт» у легенях!» Але чоловік лише запалив нову сигарету й посміхнувся. «Я відкинув би ратиці після ста метрів при вашому божевільному темпі, — сказав він. — Але оцей хлопець бігати вміє».

Аж тоді я побачив індіанця. Ребра у нього випиналися, мов у шкапи. Він мав такий вигляд, ніби востаннє їв ще на різдво. Я знизав плечима — навіщо сперечатися? Повів індіанця на бігову доріжку й увімкнув секундомір. У глибині душі я радів, сподіваючись, що той хлопець прилізе до фінішу рачки, тоді я посміюся з них обох.

— Ти не можеш трохи стисліше?

— А що, нудно слухати? Секундомір справді показував неймовірний час: менш як двадцять п’ять хвилин.

— Звичайний забіг?

— З усіма перешкодами. Це виснажило індіанця, чорні очі згасли, волосся здалося ще темнішим. Та якби його хтось підгодував… — Зозінго вже знову фантазував. — Він би років десять не знав суперників! Той чоловік потім розповів мені, що зустрів індіанця десь у долині Оріноко, коли прокладали другу трансконтинентальну автостраду. Чоловіка вкусила була отруйна гадюка, й він побоювався, що навіть сироватка не допоможе. Цей хлопчина-індіанець не відходив од нього ні на крок. Будівництво розігнало останні вільні племена в незаймані ліси, а більшість воїнів узялася за лопати.

До роздягальні ввійшов чоловік у темно-синьому піджаку, секретар Адам. Він зупинився наді мною, тримаючи руки в кишенях. У нього була дуже самовпевнена усмішка.

— Перо старіє, — кивнув він на мене, навіть не привітавшись. Скільки йому могло бути? Тридцять? Тридцять п’ять? Від його модних змащених вусиків мені вивертало шлунок. Може, все це лише заздрощі? Я чомусь був певен, що з Адама не вийде нічого іншого, крім слухняного лакея. — Ти виступаєш уже п’ятий сезон, чи не так?

— У жовтні мені виповниться двадцять один, — відповів я.

— Нам потрібен молодший, з вогником. І головне — такий, що вигравав би Великі призи!

— Хіба я не вигравав?

— Сьогодні не виграв.

— Постривайте, Адаме, — несподівано взяв мене під захист Зозінго. — Я вас запевняю: Перо в такій формі, якої ще в нас ніхто не досягав. Зрештою, ви самі знаєте, що він сьогодні зробив — просто упустив шанс.

Секретар Адам його принципово ігнорував.

— Перо, ми розриваємо контракт. Це вирішено. До кінця сезону залишилося два змагання, еге ж?

Я здивовано подивився на тренера, ніби він міг мені чимось допомогти. Зозінго тільки кивнув і знітився.

— Надалі рухайся швидше, щоб тебе взагалі хтось узяв.

Якби ви викладалися на Великих призах, то вас би знало добрих п’ять мільярдів людей. Ваші імена з самого ранку з’являлися б у телепринтовому агентстві, їх вимовляли б, наминаючи високоякісну синтетичну шинку та найароматніші помідори з величезних антарктичних теплиць і сахарських садків. Один електронний геній, який проробляв сто мільйонів, чи мільярдів операцій за тиждень, зумів би протягом чотирьох мільйонних секунди перекласти ваше ім’я всіма мовами людства.

А взагалі, це не найгірше життя…

Добре відпочивши, організм прокидається сам — рівно о сьомій. За дві години я вже був на доріжці, пробував звичайні дистанції та з перешкодами, тренував швидкість і витривалість. Протягом дня я повертався сюди ще тричі. Зозінго називав це чотирифазовим тренуванням. Перед вечерею я пробігав двадцять п’ять кілометрів, аби трохи виголодатися. Життя пролітало в шиповках, перед порожніми трибунами, під гучномовцем Зозінго, що час від часу гримав на мене: «Натисни!», «Хай тобі чорт!», «Та прокинься ж!». П’ята фаза відбувалася на масажному столі.

Тренер поступово підключав мені до м’язів ніг електричний струм, регулюючи напругу маленьким хромованим приладом, який легко вміщався в кишені. Електрика збуджувала м’язи й зміцнювала їх дужче, ніж сам біг. Тренуватися лежачи — це мені подобалося! На жаль, доріжка потребувала більшого, ніж м’язи нижніх кінцівок, але я вважав, що мине час і людина подолає й це, винайде тренажери, які зміцнюватимуть одночасно серце, легені й усе інше.

Закінчення денної програми я чекав не тільки через каторжну роботу. З’являлася можливість промовити кілька слів бодай за вечерею в окремій кабіні ресторану, вмонтованого просто в трибуни. Мало хто здогадувався, яким самотнім почуває себе стаєр, скільки безконечних монологів виголошує сам до себе протягом довжелезного тренувального дня.

З ресторану до дому мені було лише на поверх вище. Зозінго мешкав унизу, в місті, але часто на годину-дві затримувався. Ми розмовляли про Великі призи, рекорди, доріжки, суперників, легенди, все було як у дзеркальному лабіринті. Про що інше ми могли б говорити? І так завжди, поки нас це втомлювало.

Сьогодні нам добряче зіпсували настрій, і розмова гасла, як полум’я без кисню.

— Роже, годі про це думати, — порушив мовчанку Зозінго.

Він налив грейпфрутового соку, за звичкою я дозволив себе обслужити. Зозінго завжди влаштовував усе до останньої дрібнички — внизу в ресторані й на шляху до змагань.

— Залишились останні два