Читати книгу - "Сполохи [Літературна критика та есеїстика]"

Таким чином, на тлі тотального смутку й відчуження людини, за відсутності ґеніїв і святих, можливість продовжувати інтимну, на «ти», розмову з богами або той-таки спів, залишається реальною тільки для природи (йдеться про голубів, що заховалися від дощу у згинах кам’яної каріатиди). Як і більшість образів «Ксеній», цей — навдивовижу місткий, бо ж голуб, як ми пам’ятаємо, є символом Святого Духа, а кам’яна богиня — богинею поганською, архаїчною, однією з представниць тих «древніх», що розуміли значення плину. Ось де причаївся новітній міф — «між кам’яних грудей богині»! Однак ця непримітна присутність богів серед нас є відкритою лише для очей поета, і тільки завдяки проказуванню вірша він відкриває зір і нам.

Повернення бачення сакрального в повсякденному означає повернення до архетипних джерел людської самості, поринання в трансцендентні й животворні води молитов, співу, віршування, у повідання притч і казок, з яких, хтозна, може постануть новітні релігії. Саме одну з таких казок розповідає поетеса Василеві Стусу, зустрічаючись із ним у наполегливо повторюваному «тут» містичної візії. Це «тут» є миттю автентичності, що містить у собі ввесь час, а отже, є єдиною надійною противагою — чи парою — часові:

Останній рядок — алюзія до гебрайської притчі про мучеників, які протягом свого життя зазнають стільки холоду, що потім навіть Бог не може відігріти їх протягом тисячі років, дарма, що тримає у Своїх долонях. Мабуть, Він теж тоді звертається до них на «ти». «Через Ти людина стає Я», — писав Мартін Бубер. Через людину Бог — стається. Той, хто приходить із за-буття, щоб послухати казку, роказану вустами дівчини-дитини, започатковує нові стосунки між живими і світом богів та героїв. Я — притомнішає, щоб, розірвавши одного разу мережу примарних ідентифікацій і стосунків, вийти назустріч самому собі і зустрітися не з відчуженою об’єктивацією дзеркального «Воно», а з апріорно даною готовністю бути собою виключно в космічно-буттєвому масштабі. Бажанням заздалегідь «розбити дзеркало, що в тебе з часом перетворилося б» та поширити сакральний простір миті задля перемоги над профанним і профанізуючим часом пронизані всі «Ксенії» — надзвичайно зрілий дебют. Нам залишається тільки прислухатися до цього бажання, бо подеколи те, до чого уважно прислухаєшся, запам’ятовується. Тобто стає і є.

Для тих, хто з захватом відкрив — і більше не хоче закривати — «Ксенії», наступна збірка Оксани Максимчук видасться разюче інакшою. «Лови» блискучі й холодні, як холодний лід діамантів, читаючи їх, майже фізично відчуваєш скляне шурхотіння ретельно огранених кристалів, з головою занурюєшся у шквал ювелірних розкошів, у рідкісну можливість пересипати коштовності з долоні в долоню, милуючись ряхтінням мініатюрних сполохів і мікровибухами заломленого світла слів. Невідомо, як це чиниться, але радісний шок від зустрічі з неможливістю адекватно інтерпретувати дощенту герметичні і водночас відкриті навстіж, як квітка, поезії Максимчук, з надлишком перекриває будь-які гносеологічні та літературознавчі потуги, топлячи їх у давно забутій насолоді інтимної зустрічі з непізнаваним. Цим віршам не закинеш браку логіки, радше навпаки: вони страхітливо викшталтувані і майже маніакально послідовні, вони — досконалі судження, і нам залишається тільки визнати їхню слушність, саме тому, що ми ніколи не довідаємось їхніх засновків! Найпевніше, що то — спогади і мрії, як і в кожного поета, але цим «кожність» і вичерпується, бо ж сказано:

Перебираючи ружанця речей-у-собі, не без подиву довідуєшся про таємничі властивості коштовностей, наприклад, про їхню здатність розм’якати, «наче м’ясо», і бути солоними на смак. Ось чому непідпускання, ось чому крига, здогадуєшся, адже повінь, створена талими діамантами, може легко перерости в потоп жадання, врятуватися від якого можна тільки одним чином: випивши його до дна. «Апорія жадання» — один з кращих зразків віртуозного письма Максимчук, заснованого на точному багатстві внутрішніх і зовнішніх рим, підживлюваного ледь потамованою пристрастю до анафори та до блукань ехолалійними лабіринтами. Її письмо якраз і зваблює непізнаваністю, може, невловимістю власних засновків (зрештою, ніхто не боронить відчитати назву книжки як імператив: «ловú»). Ніколи достеменно невідомо, що саме мала на увазі поетеса, починаючи складну в’язь способів, де низхідні наказові перетинаються з висхідними прохальними, створюючи синтез негативного дозволу або дозволеної заборони: «не хочеш, можеш не пити зовсім». Не хочеш мати справу з непізнаваним — можеш не читати цих віршів, але зваба обіцяє насолоду, вихід зі спраги раціонального, тому «пий, бо замерзнуть джерела». Джерела поезій, апорій і жадань — єдині, це відкриття породжує захват, поважна мова стриманої поради перетворюється на екстатичний шепіт любовної насолоди, в намагання встигнути за тим, що відкрилося під час блискавичного осяяння екстазу, назвати — задихано, якомога швидше, по черзі, отже, плутано, зі спазматично солодким заплітанням язика, — найхарактерніші риси огрому візії: